29 березня 2016

«Річард Куряче Серце»: оповідання з нової книги Катерини Бабкіної

Сьогодні у письменниці Катерини Бабкіної виходить нова книга «Щасливі голі люди». Platfor.ma публікує оповідання з цього видання.

  

 

 

Було одразу зрозуміло, що вже ніхто нікуди не йде. Хмари над містом розродилися дощем, а ми все сиділи на кухні, сміялися й домовлялися, де будемо вечеряти, що робитимемо потім. Ми з Сергієм привезли з собою Річарда, дорогою до нас приєдналися Надя і Раду. Три дні в південному місті коло моря були ще від того цінніші, що вкрадені в політичних подій у країні, за якими ми всі – журналісти чи фотографи – вже довший час стежили невідступно, часом навіть без перерви на сон. Починалося літо, і нам здавалося: літо просить вологи, хоча насправді літо просило крові.

 

З Річардом ми познайомилися два роки тому в Ханої. Щодня о п’ятій з гучномовців на вулицях там лунали бадьорі пісеньки: в’єтнамцям, котрі поверталися з важкої праці, належало слухати, як дитячі голоси прославляють партію. В’єтнамцям, котрі поверталися з праці неважкої, цього було не чути, вони проїжджали повз нас у великих авто. Ще до того, як гучномовці змовкали, їх глушили пташині співи: в кожному домі, в кожній кав’ярні, в кожному готелі, в кожній перукарні і, звісно, в кожному магазині Ханоя була клітка з птахом. Їх підвішували під стелею або вгорі на висувних навісах над входами й вітринами, у сплетінні ліан і електричних дротів клітки губилися, та й були вони тісні, малі – птахів видно не було, лише двічі на добу – перед заходом і сходом сонця – вони на кілька хвилин запановували в цілому місті.

 

Нас хтось із колег одне одному порекомендував, ми домовилися зустрітися біля собору святого Йосифа і якийсь час, знайомлячись, безцільно ходили удвох довкола цього в’єтнамського нотр-даму, такого недоречного серед цілої тої локшини, пальм і конічних солом’яних капелюхів. У дворі там збереглися старі фрески, тріє царі, що несли свої дари через пустелю. Один із них зачудовано вказував рукою кудись угору: дивися, Валтазаре, поглянь, Мельхіоре, ніби казав він, папороть виросла в тому місці, де мала бути Різдвяна зоря, що ж нам тепер робити? І так багато, багато років вони блукали пустелею, ці троє, втративши орієнтир: папороть росла в Ханої з кожної, кожної стіни. Стара жінка, вулична продавчиня з велосипедом, навантаженим фруктами, зупинилася перепочити неподалік, здалося, вона так і спала, стоячи, її капелюх погойдувався, і кругла тінь від нього погойдувалася на кам’яних плитах у неї в ногах.

 

Річард був великий і гучний, такий дуже американський американець, він носив футболку “Я не голосував за свого президента”, але вона, судячи з вигляду футболки й політичних переконань її власника, залишилася в нього ще з часів минулого президента. Річард марив мертвими.

 

Він провів два місяці, мандруючи шляхом Чионгшон та іншими знаковими місцями в’єтнамської війни. Річард знімав живих людей так, ніби вони померли, він мав чуття на пози і кути – і серфери, які прилягли відпочити в смузі прибою, виглядали на його знімках, як покинуті після жорстокого бою тіла солдатів, а діти туристів, що ліниво мружилися й спиралися до стін у катівнях, поки батьки слухали гідів, здавалися замордованими маленькими в’єтнамськими партизанами. Навіть групу якихось голландських старих, котрі виселялися з готелю і йшли до автобуса, він зняв, як понурих біженців, і той один, що незручно ніс у руках поперед себе великий наплічник, здавалося, несе мертву дитину.

 

Знімки Річарда – всі дуже дивні і всі про таких живих мертвих – купували на стоках хороші журнали, навіть Time та Esquire, Річард був із Сіетла і вперше був за кордоном, він узагалі був дуже молодий, у концепті смерті, в документуванні мертвих тіл серед живого світу він бачив і оспівування плинності й змін, і осуд марнування часу, і соціальний спротив, і бунт проти всього, що пригнічує вільну життєздатність людського тіла, і ще багато різних речей. Ми гуляли тоді цілу ніч, і Річард усе розводився про смерть, і все обмацував камеру на шиї, але ніхто ніде довкола не вмирав і знімати не довелося, натомість сновигало забагато живих, гучних, метушливих – без поняття про особистий простір – людей, сутінки були переповнені людьми. З кожного вікна, з кожного закладу нам намагалися продати їжу, всюди патрали курей і раз по раз під ногами тріскали, лопалися слизькі курячі серця. Іноді з них бризкала кров. Я спитала Річарда, чи він бачив колись мертвих.

 

- Свою бабцю перед кремацією, коли мені було 9, – серйозно відповів він.

 

Річард написав мені після прощання з загиблими в лютому. Він співчував; пісня “Пливе кача” зворушила його і він знайшов в інтернеті її переклад; він розпитував що до чого; йому було жаль; він, зрештою, нас підтримував, але я знала, що в нього на думці насправді. Він надсилав кілька разів скупі слова підтримки, відколи все почалося, і я цінувала їх, але вже аж стільки мертвих заразом він пропустити ніяк не міг. Я порадилася із Сергієм, і ми його запросили.

 

Коли Річард прилетів, мертвих не було – були полонені, арештовані і зниклі. На сході вже стріляли, але стріляли помірковано, ще не було навіть біженців. Очима Річарда на все це дивитися було нестерпно, але куди вже було його дівати? Він відверто нудьгував і, як дитина, був ображений, що пропустив обгорілу й чорну від спаленої гуми Європейську площу, коктейлі молотова і розстріли. В наметах у центрі залишилися тільки пияки і вар’яти. Закордонні журналісти, фотографи й оператори, яких він міг би знати, саме тоді чомусь роз’їхалися. Річард був для нас новим кроком у вихованні толерантності до інакших, яких у світі безкінечна кількість: до нашої, такої особистої, біди він ставився з чисто споживацькою допитливістю, і ми мусили це прийняти, бо ж загалом нічого поганого він не робив. Кілька днів, поки ми працювали як прокляті з млявими подіями на Сході, він гуляв містом, але зняв тільки один кадр: на Європейській площі, там, де вона все ще була перекрита для руху автівок, зашпортався на частково вибраній демонстрантами бруківці і впав малюк, хлопчик років чотирьох. На фото Річарда він був мертвий, цей хлопчик, безнадійно мертвий, і десь далеко, на задньому плані, видно було звалені поминальні вінки і згаслі лампадки там, де розстріляли людей.

 

Напевне, він був геній, цей Річард, геній документування смерті там, де  смерті вже нібито немає, геній фіксування повсюдної присутності смерті навіть там, де її ще не можна побачити. В самому кінці квітня ми вирішили втекти в Одесу, до моря, і Річард поїхав з нами.

 

Тоді на кухні ми сиділи і сміялися майже до ранку, так і не вибравшись на вечерю, Раду мав вино, наступного дня нічого не треба було робити, ні писати, ні знімати, пізніше якісь футбольні хулігани планували мітинг, і Сергій із Раду хотіли його зафільмувати, а далі, на вихідних, ми би ще раз сходили на пляж і тоді поїхали додому.

 

Прокидатися не хотілося, ми з Сергієм довго лежали і дивилися, скільки сонця пробивається з вулиці через молоде листя дерев за вікном. Раду і Надя вже вийшли на кухню великої квартири, яку ми орендували на всіх, і тихо там про щось сміялися. Потім до них приєднався Річард. Раду Річард не подобався, але Раду, здається, ніхто взагалі не подобався, він був надто розумний, щоби не бачити бодай чиїхось недоліків, і надто чесний, щоби їх пробачати чи не зважати на них. Або просто він був забобонний, прикрий, недобрий румун, з яким, як із багатьма в той час, ми випадково зійшлися, щоби згодом так само випадково розійтися назавжди.

 

Ми поснідали в місті й пішли до моря. Йшли через якийсь колишній ботсад, що згодом був територією відомчого санаторію МВС: я відпочивала там з батьками в дитинстві, але тільки восени, літо належало офіцарам вищого, ніж в мого вітчима, ранґу. Нікого не було навкруги, тільки достигла весна і світло, молода зелень і якісь безкінечні статуї дискоболів і дівчат з веслами.

 

- Ляж на землю, – раптом сказав Річард Наді.

 

Надя засміялася, вона завжди сміялася, хоч би що ставалося, й іноді це реально рятувало ситуацію. Так буває: коли тобі хочеться здохнути, а хтось поруч щиро і весело сміється, то хочеться уже трошки менше.

 

- Що ти хочеш? – спитав Раду.

 

- Ляж на землю, – повторив, посміхнувшись, Річард, і Надя засміялася, кинула свій наплічник і розляглася на теплій бруківці. Вона весь час сміялася, кривлялася і говорила – про те, яка земля тепла, про те, яке небо синє, не завмерла, не заткалася ні на мить. Річард зробив тільки один кадр і показав мені. Тоді він знімав одразу в чб; на бруківці, серед закинутих гіпсових фігур і старих дерев, лежала мертва жінка, одна нога в неї загнулася, ніби вона бігла, і постріли наздогнали її в спину, клунки з її речами лежали поодаль. Сергій подивився теж і нічого не сказав. Це приголомшувало. Надя підводилася і тріпала штани, і знову сміялася, коли Раду раптом вирвав камеру з рук Річарда.

 

- Що ти зробив? – кричав він. – Вона ж мертва, що ти зробив?

 

- Вона – як мертва, правда, круто? – погоджувався Річард, а Раду чомусь скаженів.

 

- Покажи мені, покажи, – Надя заглядала Раду через плече, поки він натискав якісь кнопки на камері Річарда, Річард спробував забрати в нього камеру, але той раптом дуже різко і сильно його відштовхнув. Раду був маленького зросту, міцний і злий.

 

- Ти не знімаєш людей, ніби вони померли, не знімаєш так мою дівчину, ясно? – сказав він, дивлячись на Річарда. Як видалити фото він не знав.

 

- Покажи, – знову попросила Надя.

 

Річард ще раз спробував забрати в Раду камеру, але той штовхнув його ще сильніше.

 

- Спокійно, – знервовано сказав Сергій.

 

- Я це розіб’ю, – сказав Раду, піднімаючи камеру однією рукою, – я розіб’ю це.

 

- Віддай йому камеру, – сказав Сергій, стаючи між ними двома.

 

- Окей, – сказав Річард, простягаючи до камери руку, – я це видаляю.

 

Не одразу, але Раду простяг йому камеру, Сергій так і стояв між ними.

 

- Я це видаляю, окей, – повторив Річард повільно, дивлячись на Раду.

 

До моря ми спустилися мовчки, тільки Надя час від часу сміялася сама до себе. Море було таке спокійне і рівне, ніби зачаїлося, таке море я бачила раніше тільки на світанку. Потім раптом здійнявся вітер, і вода зарябіла, почалася гроза, ми хотіли викликати таксі, але виявилося, що траса вздовж моря – тільки пішохідна, і ми бігли через зливу до якогось ресторану, я бісилася, що ресторан виявився значно далі, ніж думав Сергій, коли запропонував сховатися від дощу саме там, Раду нервувало, що я ніяк не заткнуся з цим дощем, Сергія дратувало, що Надя весь час сміється. На квартиру ми дісталися через півтори години, мокрі і злі. Ніхто ні з ким не розмовляв. Коли Сергієві зателефонували і спитали, чи може він вийти завтра на зйомки, всі з полегкістю погодилися заплатити власникові квартири, сісти в машину і за чотири години бути вже вдома. Тільки коли ми складали рюкзаки в багажник, Річард раптом сказав: я залишуся.

 

- Точно? – перепитала я.

 

- Я буду в порядку, – запевнив він, – на кілька днів.

 

Ми безрадісно обнялися, Сергій сів за кермо.

 

Коли він зателефонував, у суботу, рано-вранці, я вже знала, що після ходи футбольних фанатів в Одесі були сутички і горів будинок профспілок, і понад сорок осіб загинули. І ще я точно знала, що Річард був там. Більше ніхто не знав нічого – були тільки мертві люди і обвинувачення, нескінченні обвинувачення, чудотворний ґрунт для маніпуляцій громадською ненавистю. Ми тоді вже від певного часу з такого не сильно дивувалися.

 

- Я маю літак до Сіетла ввечері, – сказав він, – я прилечу з Одеси о пів на восьму. Мені потрібна моя валіза.

 

Я написала йому смс, щоби він вийшов з терміналу, бо однаково треба було відвезти його в міжнародний, і він вийшов. Я пригальмувала, і він сів чомусь позаду. Камери в нього не було.

 

У дзеркалі заднього виду я бачила, що він дивиться просто поперед себе, майже не змигує, що він не голився і що губи в нього стали бліді, ніби в старого чоловіка. Я ні про що його не запитувала. Я думала про те, що речі, до яких ми мусили звикнути і звикли, речі, котрі стали для нас буденністю і роботою, стали такими лише для нас, а в суті своїй залишилися страшними і незворотніми.

 

Біля міжнародного терміналу я заїхала на паркінґ, Річард узяв валізу з багажника, і ми пішли до стійки реєстрації, тобто він пішов, а я чомусь пішла за ним. Уже в терміналі він зупинився і обернувся до мене, а тоді сказав:

 

- Усі ці люди, вони насправді померли. Я бачив їх, на відстані півметра, ось так, – і показав півметра рукою, – вони померли. Згоріли. Розбилися.

 

Я мовчки його слухала.

 

- Навіщо? – спитав він.

 

Я нічого йому не сказала.

 

 

Коли я виходила з терміналу, мені здавалося, що це насправді я і люди навколо мене – мертві, а під ногами в мене – курячі серця.

 

 

Замовити книгу першим можна тут.


comments powered by Disqus