18 лютого 2015

Сучасна утопія: Київ та архітектура радянського модернізму

 

До кінця лютого в Центрі візуальної культури функціонує виставка-дослідження «Надбудова», присвячена радянській модерній архітектурі. Так званий СовМод – явище, що прийшло на зміну сталінського класицизму, у часи боротьби з «надлишками» в архітектурі та будівництві. Для когось цей період характеризується насамперед затхлими хрущівками, дешевою та однотипною забудовою. «Надбудова» розсіює цей фон і демонструє геть іншу тогочасну архітектуру – здатну вразити своїм розмахом і нестандартністю художнього мислення авторів. Яким було буремне минуле пам'яток радянської модерної архітектури і які небезпеки чекають на них сьогодні – читайте на Platfor.ma.

 

 

Утопія радянського модернізму, як і авангардна утопія 20-х років, вірила в нескінченну силу прогресу та творчості, які здатні перетворювати суспільство. Злиття художнього та політичного проекту Радянського Союзу допомагало першому чималими коштами на реалізацію, натомість перетворювало його на інструмент в руках влади. І влада, як це показує виставка, користувалася ним вкрай невміло, зіпсувавши та призупинивши чимало блискучих архітектурних починань.

 

«Летюча Тарілка» на Либідській  одна з найбільш відомих пам’яток архітектурного модернізму на всьому пострадянському просторі, хоча зараз і губиться для ока киян поміж нових забудов. Її незвична форма пов’язана не так із «космічною», як із мистецькою, не менш інноваційною утопією. На початку 1960-х років архітектор Флоріан Юр’єв розробив проект світло-музичного театру, і задля реалізації ідеї синтезу мистецтв майбутня будівля мусила мати характерну овальну форму. Проект був втілений лише через двадцять років, і вже виконував більш приземлені функції кінолекційного залу Інституту науково-технічної інформації. 


 

Незавершеність київського неомодернізму яскраво ілюструє готель «Салют» неподалік площі Слави. Через конфлікт із партійним керівництвом було суттєво зменшене фінансування новаторського проекту Авраама Мілецького із застосуванням конструкцій на тросовій основі. Довелося обрізати будівлю удвічі попри те, що вже було закладено фундамент під «висотку». Не всі знають, що той «Салют», який ми спостерігаємо зараз  доволі незграбний шматок початкового проекту, хоча і досі привертає увагу архітекторів з усього світу. 

 

 

Нове бачення життя, а відтак і смерті, мала втілити побудова «Парку пам’яті» довкола київського крематорію. Це відбулося якраз тоді, коли загальновідоми стали факти про спалення тіл в Бабиному яру  тому ця ідея одразу ж наштовхнулася на чималий супротив з боку суспільства. Архітектори Ада Рибачук, Володимир Мельниченко та Авраам Мілецький врахували ці настрої та вирішили максимально олюднити простір, перетворити його на терапевтичне середовище. Незвичайна архітектура форма Залів Прощання, за задумом авторів, майстерно приховує той процес, який там відбувається. Монументальна Стіна пам’яті  двісті метрів довжиною та чотирнадцяти метрів заввишки  створювалася з метою втамування особистого горя учасників поховальної процесії.

 

Понад десять років автори працювали над створенням оригінальних рельєфів, в яких би перепліталися трагічні міфи, легенди та історії усього людства. Але за кілька днів до відкриття проекту, влада, яка спершу дала дозвіл на побудову Стіни, вирішила залити її бетоном. Такою вона лишилася й до сьогодні  хоча, на думку фахівців, відновити Стіну пам’яті цілком реально.

 

 
 

 

На виставці «Надбудова» можна дізнатися чимало інших фактів про тогочасне містобудування. Скажімо, про особливості радянської торгівлі: як привезена з США модель універсамів використовулася не для демонстрації споживчого різноманіття, а його уніфікації. Про те, як задум створення ідеального житлового масиву «Виноградар» неподалік Пуща-Водицького лісу перетворився на один із найбільш відчужених районів Києва  через непрокладене метро та недобудований грандіозний культурний центр. А також чималу кількість «паперової архітектури»  відірваних від життя утопічних проектів, які існували лише в кресленнях та малюнках. Наприклад, подібні до вавілонських веж будинки-екосистеми архітектора Каракіса, які би гармонійно поєднувалися з ландшафтом київських пагорбів.

 

«Надбудова» аналізує і хиби, і прогресивні сторони київського неомодернізму. Розмах та тотальність цієї архітектури заворожують та відторгують одночасно. Чимало проектів так і не стали реалізованими через бюрократичну тяганину та примхи патрійного апарату. Впадає у вічі те, як для побудови знакових споруд використовувалися дешеві матеріали. Але цей спадок чекають куди серйозніші випробування долі: усе більше людей розцінюють його не як пам’ятки архітектури, а як рудименти тоталітарної держави, яких треба якнайшвидше позбутися.  Побудувати на їхньому місці щось таке, що безпосередньо асоціюється зі свободою  торгівельний центр чи диско-бар.

Після відвідин «Надбудови» розумієш: місто, де забувають минуле й  безперестанку зводять нове на місці старого, приречене так ніколи й не стати собою.

 

Олексій Радинський, культуролог, співкуратор виставки:

 

 

— Київ, яким ми його знаємо, створили перш за все архітектори-неомодерністи. Саме вони визначили великою мірою його сучасний вигляд, бо в ці роки місто найбільш інтенсивно розширювалось, втілювались грандіозні містобудівні проекти.

 

Особливість київського неомодернізму порівняно з іншими радянськими містами, наприклад, з Москвою – в тому, що переважна більшість його проектів залишилися незавершеними, підвішеними або знищеними. Парадоксально, це споріднює цей напрямок із світовим модернізмом як таким, котрий, як відомо, залишається структурно незавершеним проектом.

 

Необхідно ліквідувати наслідки того вандалізму, якому було піддано найважливіший проект київського неомодернізму – Стіну Пам’яті на Байковій горі. Завдяки нашій виставці журналістка «1+1» Олександра Амброз вже звернулася до Віталія Кличка з вимогою відновити Стіну Пам’яті. Порушуючи цю тему на виставці, ми розраховували саме на такий політичний ефект.

 

В сучасних умовах ідеї неомодернізму якраз пропонують альтернативу тій тотальності, яку встановлено в міському просторі сьогодні – тотальності капіталу. Чимало модерністських проектів прагнули підпорядкувати міський простір потребам соціуму на противагу індивідуалістичній культурі, яка ділить і приватизує спільний простір. Із занепадом цього проекту капітал отримав таку тотальну владу над міським простором, про яку архітектори-утопісти навіть і не марили.

 

Міський простір Києва страждає перш за все від відсутності системного мислення – утопічного чи ні. Сьогодні саме поняття утопії, на жаль, дуже змінилося й здало колишні позиції: утопічним нам уявляється те, що в іншому контексті є цілковитою нормою. Наприклад, безкоштовний проїзд у громадянському транспорті – у деяких містах це вже реальність, і це не благодійність, а поштовх до реального розвитку міста, в тому числі економічного.

 

Слід переводити деякі речі із розряду утопії в розряд повсякденності. Точкове вирішення урбаністичних проблем часто необхідне, але воно приречене обертатися в замкненому колі, поки не поставить перед собою завдання більш системного перетворення суспільства. 

 

 

Олексій Биков, архітектор, співкуратор виставки:

 

 

Архітектура радянського модернізму суттєво позначилася на сучасному вигляді Києва – вона щодня нас оточує. Це основна архітектура другої половини ХХ століття, вона формує образ міста. Такі будівлі, як Палац піонерів, викликають у архітекторів лише приємні враження. Він був дуже тактично поставлений на рельєф, з його вікон відкривалися живописні краєвиди. А Тарілка на Либідській узагалі сприймається усіма як арт-об’єкт: настільки вона відрізняється від будівель, які її оточують.

 

Модерністський проект деяких радянських республік дуже вирізнявся з-поміж інших: наприклад, в Естонії, Литві та Латвії використовувалося багато дерева, враховувалася їхня архітектурна традиція, яка тяжіла до скандинавської. У кавказькій архітектурі також враховані національні та географічні особливості. Київська ж натомість більш інтернаціональна, місцеві риси прослідковуються лише частково: скажімо, архітектори Палацу піонерів створили тамтешні мозаїки під впливом робіт Марії Приймаченко, які вони побачили у фондах Києво-Печерської Лаври. Тоді про цю художницю фактично нічого не було відомо. Їх дуже вразив її дитячий примітивізм, тому вони вирішили від нього відштовхуватися в своїх роботах.

 

Дуже важливо стежити за станом цієї архітектури, проте не менш важливо надавати їй нових функцій. У «Тарілці» на Либідській був світломузичний театр. І минулого року там проходило кілька фестивалів експериментальної музики, яка супроводжувалася відеоінсталяціями. Молоді дуже подобається ця будівля, і якщо там проходимуть подібні заходи, то буде дійсно круто. В Палаці піонерів справді дуже цікаво дитині, там багато кружків, і було би добре насичувати їх новою технікою та інструментами розвитку. Слід давати цим будівлям нове життя, нові тенденції.

 

Слід захищати цю архітектуру від корисливого інтересу забудовників. Більшість із зразків радянського модернізму розсташовані в центрі міста, тому є ласим шматком для бізнесу. Яскравим прикладом є те, як заради побудови клубу був частково зруйнований Палац піонерів. Також ходять чутки про те, що на «Тарілці» планують побудувати офісний чи розважальний центр.

 

Ця архітектура є одним із символів тоталітарної держави. Це справді так. Пересічному жителю, який не цікавиться мистецтвом, одразу згадується якась «уравніловка», пусті прилавки та інші негативні аспекти Радянського Союзу. Але людям потрібно розповідати про архітектуру з нових ракурсів. Водночас архітектори можуть багато чому повчитися із будівель доби радянського модернізму, їхніх функцій та форм.

 

 

Захисту цієї архітектури може посприяти пожвавлений інтерес із Заходу. У 2013 році відбулася Віденська конференція, присвячена радянському модернізму. Була прийнята резолюція про те, що цю архітектуру слід зберегти та розвивати і збирати всю інформацію по цій темі. Книга Фредеріка Шобена «Cosmic Communist Construction Photographed» cтала одним із бестселерів видавництва TASCHEN. А нещодавно вийшла книга американського фотографа «Радянські автобусні зупинки»: форми та місце знаходження зупинок у найвіддаленіших автобусних зупинках Союзу справді вражають. Але все ж таки люди більше цікавляться фотографіями архітектурних-пам’яток. Цінність «Надбудови» полягає в тому, що це кількарічне дослідження радянського модернізму в архітектурі. І під час виставки проходимуть екскурсії та лекції фахівців з усієї України.

 

Місце утопії в архітектурі існує завжди. Утопія радянського модернізму все ж таки пов’язана з державним планом, коли дуже багато коштів витрачалося на будівництво. Але я би дуже хотів побачити в Києві сучасну утопічну архітектуру, якої геть не бракує в  світі.

 

Підписуйтесь на новини потоку План Б у Facebook та першими дізнавайтесь про найкращі урбаністичні ініціативи та практики.


comments powered by Disqus