22 липня 2014

«Дивовижні»: «Ми ремонтуємо не подвір’я – ми ремонтуємо свідомість»

Вони прибирали сміття в лісі, фарбували лавки та облаштовували занедбані ліфти до того, як це стало мейнстрімом. Platfor.ma відвідала один з заходів «Дивовижних», щоб допомогти обідрати старі оголошення зі стін, помити вікна та пофарбувати двері одного з київських під’їздів, а також познайомитись з тими, хто не говорить про зміни, а втілює їх в життя. Засновниця ініціативи «Дивовижні» Марія Насєдкіна розповіла, як вони перевіряють теорію розбитих вікон на практиці і як одна пофарбована лавочка може змінити Україну.


Марія Насєдкіна - засновниця ДивовижнихМарія Насєдкіна - засновниця "Дивовижних"

Почати з нуля

Я давно мріяла знайти ідею, яка би запалювала, яка би не йшла з голови вдень і вночі. Таку ідею я шукала близько трьох років. Коли я була у Швейцарії на навчанні, ходила там і думала: «Чому в нас в Україні все не так? І що для цього взагалі потрібно? Невже вся справа лише в уряді? Такого просто не може бути!» Якось в ресторані я пішла мити руки, бачу – переді мною жінка помила руки, і вода розбризкалась по раковині. Вона взяла серветку, протерла бризки та пішла. В громадському туалеті. Я подумала – мабуть справа в тому, що люди тут розуміють: якщо насмітив – треба просто взяти та прибрати.

 

Пізніше я виграла грант і поїхала вчитись на ціле літо до Німеччини до школи соціальних стартапів. Це був неймовірний досвід! Сюди з усього світу приїхали люди, які хочуть реалізовувати проекти, робити щось для своєї країни. Перед нами поставили завдання: уявити, якби у нас були всі потрібні ресурси – що би ми хотіли зробити для своєї країни? Для мене це був виклик. Протягом місяця я обмірковувала близько десяти ідей, якісь відкидала, якісь змінювала. І тоді я зрозуміла, що всі ці ідеї обертаються навколо дивовижних людей – дивовижних українців. Я знаю, що у нас в країні їх багато, їх необхідно лише знайти, об’єднати та «підштовхнути до дій».

 

Так з’явилась ідея руху, який повинен був мобілізувати активних дивовижних українців для зміни середовища, в якому ми живемо. 

 

Не треба чекати, поки комунальні служби щось зроблять, не потрібно чекати дій від когось іншого, не потрібно писати пости у Facebook про те, як все погано. Бери і роби.

 

З Німеччини я повернулась до Києва з палаючими очима – вирішила, що це проект моєї мрії і я хочу його реалізувати. Але постало питання: з чого почати?

 

Протягом цілого місяця я майже кожен день зустрічалась з різними людьми, яких знаходила за допомогою Facebook, LinkedIn, зустрічалась з друзями, знайомими, незнайомими і всім їм розповідала свою ідею. Моя мета була знайти хоча б одну людину, яка скаже: «Я бачу, що ти трохи той-во, але мені подобається твоя ідея, я хочу діяти разом з тобою».

 

Більшість з людей, з якими я зустрічалась, казали, що це нісенітниця, що нічого не вийде, що це нікому не цікаво. Деякі казали, що це дуже класно, але далі слів справа не пішла. Серед усіх цих людей була лише одна людина – Ярослава, яка на першій зустрічі сказала «ми», вона говорила про цю ініціативу як про «нашу». Вона сказала: «Давай спробуємо спрацюватись». І ми почали діяти. Потім до нас ще долучилась Марина і тепер ми працюємо втрьох.

 

Бери і роби

Спершу ми стали думати, що робити далі – ми розробляти концепцію, сперечались, брейнстормили. В моєму уявленні треба було знайти ідеальну команду: адміністратора, розробника сайту, бухгалтера і все-все інше. Потім, думала я, треба зробити гарненький сайт з крутим дизайном. Потім треба зареєструвати ініціативу, як же без цього? Також треба знайти донорів, і тільки тоді вже можна приступати до дій.

 

Але я зустріла одну людину, яка досі допомагає нам розвивати «Дивовижних», і вона сказала: «Просто візьміть і зробіть щось вже зараз. На "повноцінну організацію" у твоєму розумінні піде близько пів-року, а тоді ви можливо зрозумієте, що вам більше не хочеться цим займатись. Ідея, що є у вас зараз – лише гепотеза, яку ви маєте перевірити».

 

Тоді ми вирішили просто зібрати людей на прибирання лісу. Наша першопочаткова ідея була – мобілізувати людей для хороших справ. Зараз наша головна ідея сильно відрізняється, але спершу ми хотіли, щоб люди просто вставали з диванів і йшли робити корисні справи. Найпростіше, що ми придумали – це прибрати частину лісу.

 

Але все одно для того, щоб прибрати ліс потрібні рукавиці, хтось повинен купити матеріали, хтось має вивезти сміття. Грошей у нас, звісно не було. Тоді ми пішли іншим шляхом. Ми обдзвонили «сто двадцять» ЖЕКів, витратили два дні, щоб дізнатись, кому належить цей ліс. Виявилось, він належав Святошинському лісогосподарству.

 

Нашій ініціативі, як не дивно, зраділи: «Правда? Ви хочете прибрати? Супер! Будь ласка! Ми вам дамо трактор для вивезення сміття, ми вам дамо рукавиці, ми вам дамо мішки, дамо людей, тільки прийдіть і приберіть!»

 

Чотири суботи ми прибирали цей ліс. Ми вивезли 250 мішків сміття. Ми змусили Святошинськке лісогосподарство поставити туди п’ять смітників. Ще ми хотіли змусити їх розібрати сміттєзвалище коло лісу, але спілкування з чиновниками – доволі важка справа. Вони настільки не готові сприймати будь-які нові ідеї, що ми зрозуміли – за той час, який витратимо на переконання одного чиновника, ми можемо прибрати цілий ліс.

Наступною нашою акцією був збір речей для будинків пристарілих та людей з інвалідністю, але потім була перерва у зв’язку з Майданом. Ми були зайняті, як, власне, й всі інші.

 

В березні ми продовжили працювати в рамках тематичних місяців – вирішили оновлювати зовнішній вигляд ліфтів. Спочатку просто йшли районом і заходили до кожного будинку. Так ми знайшли перший страшний ліфт. Що ми зробили? Все помили, поздирали наліпки, поклеїли спеціальний папір та намалювали малюнки. Ми хотіли, щоб людям було приємно заходити до цього ліфту, хотіли, щоб люди зрозуміли, що оточення впливає на них і вони здатні впливати на оточення.

 

Потім ми фарбували сірі лавки Солом’янського парку в яскраві кольори. Це була просто фантастична арт-терапія – люди прийшли зі своїми інструментами, самі все ремонтували, фарбували.

 

З миру по нитці

Ми починали з нуля, у нас не було нічого крім ідеї. Врешті ми зрозуміли, що ідея – це ніщо. У кожної людини є мільйон ідей, але поки ти не почнеш реалізовувати цю ідею вона залишається нічим.

 

Коли у тебе є якась ідея, мінімум рік необхідно її втілювати без грошей. Спробуй – кайфно це тобі чи ні. До того ж, якщо ти стільки робиш без грошей – уяви скільки ти зможеш зробити з грошима!

 

Хоча ми хотіли почати з ініціатив, для яких не потрібні кошти, все одно доводилось вкладати власні. Але дивовижний факт в тому, що гроші повертаються від людей. Після того, як ми щось зробили за свої гроші, люди питали: «Хто це робив? Для чого? А давайте ми вам повернемо гроші?» Люди не хочуть бути в боргу, вони хочуть подякувати, хочуть взяти участь. Хтось може дати десять гривень, а хтось – двісті.

 

Тоді ми зрозуміли, що не потрібно ходити по квартирах, збирати якісь внески, щось обіцяти. Треба просто прийти і зробити. Показати приклад, показати, що ти один готовий змінити цю лавку, цю стіну, це подвір’я, що ти готовий вкласти туди свої гроші. Тоді побачиш, що небайдужих людей насправді дуже багато, просто кожен сидить і думає: «Ніхто нічого не робить, чому я повинен?» або «Нехай це зробить ЖЕК».

 

ЖЕК скаже: «Ми запланували ремонт вашої лавочки на 2025 рік». І що? Ти будеш чекати десять років? Ні, ти живеш зараз – змінюй те, що тобі не подобається.

 

На лавочки нам, звісно, потрібна була фарба, а вона коштує дорого. Ми просто написали листи в декілька компаній, що виробляють фарбу, розповіли, хто ми, чого ми хочемо. Відгукнулась студія фарб Color Club і нам подарували п’ять банок фарби. А фірма Doloni подарувала рукавички. Фарбу, якої не вистачало, ми докупили за свої гроші, учасники також давали, хто скільки хотів – на ці кошти купили пензлики та інші матеріали.

 

На арт-проект – сходи в Солом’янському парку, фарбу нам подарувала фірма Kompozit. Вони просто написали нам: «Давайте ми вам дамо фарбу. Нам нічого від вас не потрібно, ми просто хочемо вас підтримати». Ще й запитували, які нам відтінки потрібні з їхньої палітри.  Вони повністю забезпечили нас фарбою на розмалювання сходів, навіть трохи ще лишилось.

 

Наша ідея в тому, щоб показати, що ми – прості українці, і разом ми можемо змінити нашу країну на краще. У когось є гроші, у когось час, у когось стара фарба вдома завалялась – приходьте всі, давайте діяти.

Ми завжди намагались донести ідею, що «Дивовижні» – це не про ремонт лавок – це про ремонт свідомості. Ми не хочемо, щоб люди чекали, коли «Дивовижні» прийдуть і зроблять їм ремонт. Ми хочемо, щоб люди брали ініціативу до своїх рук. Ми лише підштовхуємо, надихаємо, показуємо на власному прикладі, даємо чіткі інструкції, допомагаємо порадами.

 

Люди не повинні нас сприймати як будівельну бригаду. Наша мета – не відремонтувати усі ліфти чи двори в Україні. Наша мета – показати людям, як вони можуть зробити це самостійно. Ми лише створюємо важіль для змін

 

ЖЕКи та кола пекла

ЖЕК – це взагалі окрема історія. Наша система ЖЕКів нагадує мені кола пекла у Данте Аліг’єрі. Це жах.

 

Ми завжди намагались співпрацювати з ЖЕКом, наскільки це можливо, завжди питали дозволу перед тим, як щось зробити. Зазвичай ЖЕК ішов назустріч. А коли ми хотіли пофарбувати лавочки в Солом’янському парку, наприклад, нас навіть просили узгодити з ними дизайн – боялись, що ми там якихось політичних гасел понаписуємо.

 

Мені здається, що ЖЕК взагалі не розуміє, що ми робимо і для чого. Їх це дивує: «Навіщо? Що вам це дасть? А від якого ви депутата?».

 

Люди не вірять, що у нас в країні комусь щось потрібно.

 

Хата не з краю

Зараз ми зосередились на роботі з подвір’ями і потроху експериментуємо. Для подвір’їв ми розробили цілу програму, яку реалізовуємо протягом місяця. Першої суботи створюємо WOW-ефект. Ні в кого нічого не просимо, просто приходимо і робимо.  Але потім кажемо мешканцям, що будемо тут наступної суботи і запрошуємо їх також прийти і допомогти – грошима, власними силами, ідеями. Другий захід відбудеться лише, якщо мешканці прийдуть. Ми не просто організуємо їх для спільної роботи – ми хочемо донести до них думку про те, що подвір’я спільне і в той самий час належить особисто кожному. Далі будемо консультувати мешканців: до кого звертатись, якщо не вивозять сміття, якщо під’їзд не прибирають, якщо якась гілка впаде і таке інше, підготуємо для них інструкції.

Люди не повинні виконувати функції комунальників, вони не мають прибирати подвір’я кожного дня, лише підтримувати там чистоту та порядок.  Ми віримо, що шлях до того, аби змусити комунальників працювати – лежить крізь свідомість мешканців. Саме вони мають захотіти, щоб комунальники працювали. Нехай  вони запитають комунальні служби : «За що ми платимо вам гроші? Де сервіс, який ви повинні надавати? Якщо у вас щось не виходить, давайте разом це змінювати». Але далі ми не будемо втручатись. Це справа мешканців. Ми готові допомогти, але діяти мають вони.

 

Будемо спілкуватись з мешканцями, вирішувати разом, як би вони ще хотіли змінити власне подвір’я чи під’їзд. Зараз ми маємо лише гіпотезу, що так це все буде працювати. Скоріш за  все для кожного подвір’я вона буде працювати по-різному. Але мета одна – побудувати активну, відповідальну громаду подвір'я.

 

Хвиля змін

Навколо нас вже сформувалось певне комьюніті небайдужих. На акції приходить від десяти до тридцяти людей – хтось ходить постійно, хтось приходить лише раз. Особливо нас захоплюють люди, які роблять щось незалежно від нас. Наприклад одна дівчина написала нам, що надихнулась нашим прикладом і разом з чоловіком відремонтувала ліфт в своєму під’їзді. Ми хочемо, аби таких людей було якомога більше.

 

Більшість людей ставляться до нас позитивно: можуть допомогти грошима чи просто поставити «лайк». Але є й такі, кому не подобається те, що ми робимо. Комусь не подобаються кольори, хтось каже, що після нас нічого не змінилось. Один чоловік звинувачував нас в тому, що таким чином ми хочемо пробитись до Київради і допитувався, якими схемами ми досягли того, що Kompozit дав нам 50 літрів фарби безкоштовно, бо простій людині її так просто не дадуть.

 

Людям, які не стукають, – не відкривають.

 

Ми намагаємось не фокусуватись на негативно налаштованих людях, не будемо нікого затягувати чи переконувати – запрошуємо лише тих, хто бажає змін.

 

Українці мислять занадто глобально: давайте змінимо світ, давайте змінимо дороги, покращимо інфраструктуру. Але треба робити маленькі кроки до великих змін. Тільки так можна щось справді змінити.

 

Теорія розбитих вікон на практиці

Коли ми збирались ремонтувати перший ліфт, то подзвонили комунальникам, а вони кажуть: «Та не робіть ви цього, там алкоголіки живуть, неблагонадійні сім’ї. Воно і двох днів не протримається». Але минуло вже більше трьох місяців – там жодної подряпинки. Крім того, в цьому будинку хтось почав збирати батарейки. Дуже важливо – створити хвилю позитивних змін, показати іншим, що ти вже змінюєш простір і запросити приєднатись. В іншому ліфті, який ми прикрасили, хтось з мешканців поклав лінолеум, пофарбували двері.

 

Ще в одному подвір’ї, де ми лагодили ліфт, мешканці квартир скинулись грошима щоб відремонтувати другий ліфт точно так само, як ми відремонтували перший. І люди нам повернули ті гроші, які ми в них вклали.

 

Ми якраз перевіряємо теорію розбитих вікон на практиці. Згідно цієї теорії, безлад та занепад існують там, де немає порядку. Якщо в будинку розіб'ють вікно і одразу не вставлять нове – за деякий час усі вікна бцдинку будуть розбиті. Графіті, наприклад, є сигналом до злочину. Якщо навколо брудно і все розбите, то кожен може кинути камінь і цього не помітять. А якщо чисто – то просто не підійметься рука. Поки ми й самі дивуємось, що теорія справді працює.

 

Важливо також постійно слідкувати за порядком та чистотою. В Нью-Йорку колись кожного дня графітчики розмальовували потяги, і працівники метро кожного дня зафарбовували ці графіті. Приблизно на п’ятий день хуліганам набридло і вони перестали це робити. Тому якщо бачимо, що хтось в ліфті щось написав чи намалював – треба одразу зтерти чи зафарбувати, щоб не було жодних «сигналів» до злочину.

 

«Чому ти це робиш? За це ж не платять!»

Мене питають: «Чому ти це робиш? Це ж складно, тобі за це не платять!». Так, не платять, але в цьому світі гроші – не найголовніше.

 

Я вчилась в Німеччині, в Швейцарії, закінчила магістратуру в Англії, працювала в міжнародних організаціях, проходила стажування в ООН. І от, уявіть, я приїжджаю до України і мию під’їзди.

 

Але ж наша головна мета – не миття під'їздів, а створення активної громади, яка сама побудує, змінить та приведе до ладу нашу країну. Головне – отримувати задоволення від того, що ти робиш. А ми отримуємо від «Дивовижних» величезний кайф, бо розуміємо – країну, в якій хочеться жити, можуть побудувати лише самі громадяни. Ми ж лише допомагаємо їм зрозуміти, що вони це можуть.

 

Ми цінуємо відповідальність, вважаємо, що людина не повинна бути байдужою до оточення. Коли ти бачиш, що хтось кинув сміття на вулиці – не повинен соромитись зробити зауваження.

 

«Дивовижні» хочуть, щоб доглянуті двори не були дивом – вони повинні стати нормальним явищем в нашій країні. А от брудні подвір’я стали чимось не нормальним.


Ми цінуємо про-активність, відкритість. Довіряємо один одному і суспільству. Ми хочемо показати, що активні небайдужі люди – основа громадянського суспільства в Україні. 

 

Якщо ти хочеш жити в гарній, чистій, доглянутій державі – дій.


comments powered by Disqus