25 лютого 2015

Обережно, діти: як зробити міста дружніми до маленьких городян

Чи дозволили би ви своїй дитині самостійно їхати в метро, дійти до садка чи хоча би сходити до найближчого магазину? Дуже рідко батьки готові відпустити дитину пересуватись містом без дорослих. Навантажений автомобільний рух, злочинність, не пристосований до дітей громадський транспорт – все це робить міське середовище ворожим до маленьких городян. Чи можна зробити місто дружнім до дітей та яким чином – сьогодні у нашому матеріалі. 

 

 

Зазвичай називають декілька умов міста комфортного для дитини. Перша – універсальний дизайн. Якщо міський простір влаштований згідно з його принципами, у ньому зручно перебувати всім. Друга умова – безпека (обмеження швидкості автомобілів та низький рівень злочинності). Зовсім непередбачуваний критерій зручного для дитини міста запропонувала американська журналістка Ленор Скеназі – так званий popsicle-тест. Район вважається комфортним для життя, якщо дитина може сама вийти в магазин за морозивом і повернутися додому, перш ніж воно розтане. Іншими словами, є щільна мережа продуктових крамниць. Ще одна умова дружнього до дитини міста – це простори для гри (право дитини на гру записані і в Конвенції ООН з прав дитини, яку Україна ратифікувала у 1991 році). І це не лише дитячі майданчики в традиційному розумінні – кілька огороджених квадратних метрів зі стандартним набором атракціонів.

 

Альтернативні дитячі простори

Упродовж кількох останніх десятиліть в Європі та Америці відбувається явище, яке назвали «доместифікацією дитини». Діти щодалі то більше часу проводять вдома, а вулиця втратила роль місця соціалізації. Дорослі готові надавати дітям все менше свободи, і це демонструють навіть дитячі майданчики, створені так, щоб за дітьми було зручно наглядати.

 

На противагу надмірній опіці, одержимості безпекою та водночас освітою дитини у світі поширився рух «повільного виховання». Його послідовники закликають менше планувати життя дітей, давати їм більше свободи і часу поза графіком. Ще в 50-х роках британська архітекторка Мерджорі Аллен боролася за те, щоб дітям надавали більше свободи. Вона пропагувала у Великобританії ідею пригодницького майданчика, де діти «звикають до відповідальності, яку дає свобода».

 

Альтернативні дитячі майданчики виникли після Другої світової війни в Данії. Архітектор Карл Теодор Соренсен помітив, як багато часу діти витрачають на те, щоб сформувати простір для гри – часом більше, ніж на саму гру.  А післявоєнні зруйновані міста були вже готовими – і єдиними на той час – ігровими майданчиками для дітей. У 1943 році Соренсен запропонував так званий junk-майданчик із купою лахміття, шматками металу і дерева, цвяхами, молотками і пилками. Тут діти могли будувати і руйнувати все, що схочуть. Архітектор писав, що педагогічна роль такого майданчика – заохочувати дітей співпрацювати, розв’язувати конфлікти мирно, на відміну від їхніх батьків, котрі скидали бомби.

 

Альтернативні майданчики не мають стандартного набору «пісочниця, гойдалки, гірка» (англійською його називають 4S: sandbox, swing, seesaw, slide). Натомість там може бути басейн і обов’язково – місце для вогнища. З іншого боку, у спальних районах українських міст такі «пригодницькі майданчики» у нас виникають спонтанно й незаплановано. &nbs

  • Фотографія: archdaily.net
  • Фотографія: tumblr.com
  • Фотографія: detinjarije.com
  • Фотографія: mux.de
  • Фотографія: playingout.net
  • Фотографія: playgroundology

У документальному фільмі «Land» про один з пригодницьких майданчиків у Вельсі є кадр, де хлопчик років семи з усієї сили пиляє шмат картону справжньою пилкою. Серце стискається, навіть якщо знаєш, що за процесом спостерігають досвідчені педагоги – плейвокери.  Головне їх завдання – якнайменше втручатися в дитячу гру. Вони можуть давати поради, але не забороняти – дитина має сама робити відповідальний вибір. Навіть якщо йдеться про гру з вогнем у прямому сенсі.

 

Інша альтернатива звичному дитячому майданчику – міська ферма. Найперша виникла у берлінському Кройцбергу. Доглядаючи за тваринами, діти вчаться бути відповідальними, організовувати свій час. Це не має зоопарковим принципом «заплатив – подивився» тому що вхід на ферму безкоштовний. Зазвичай такі ферми є офіційно зареєстрованими і отримують відсоток фінансування від держави (для прикладу, в Німеччині – 90 %). Решту заробляють за рахунок кафе або магазину з еко-продуктами (часто ферма поєднана з городом), а буває, що такі ферми утримують дитячі садочки.

    

Все це є скоріше дитячими просторами, аніж дитячими майданчиками.  Але чи можна обмежитися тільки виокремленням простору, у якому дитина могла б грати і бути в безпеці? Створити в місті умови для дітей, не запитавши самих дітей, – тупиковий шлях. У світі вже існують приклади залучення дітей до містопланування.

 

Діти планують місто

Ідеться не про формальне створення «дитячого парламенту», а про конкретні заходи, у яких діти різного віку можуть висловити, яким вони хочуть бачити місто (мікрорайони, майданчики, дороги, що ведуть до школи), визначити місця, які викликають страх і здаються небезпечними. При цьому методи залучення дітей мають бути цікавими і дружніми до них. Це можуть бути прогулянки, екскурсії, що їх проводять самі діти, розмови й дискусії, моделювання і театральні постановки.

 

Звісно, щоб міська влада і архітектори взяли до уваги дитячі пропозиції, ці люди також мають усвідомити, для чого це потрібно. Тому поруч із дитячими воркшопами варто навчати дорослих, як слухати дітей, які можуть пропонувати не просто несподівані, а й корисні  рішення. Наприклад, що у місті не обов’язково має бути велика площа, важливіше – багато маленьких, або що місця для гри має бути стільки ж, скільки відведено дорослим для паркування автомобілів.

 

Є сенс залучати дітей до роботи над ідеями для тих територій, якими вони користуються. У шведському місті Треллеборґ діти з першого по дванадцятий клас розробляли проекти будівництва нового залізничного вокзалу, створюючи створити моделі безпечного та привабливого середовища. У процесі воркшопів дітям ставили запитання на кшталт: «Уявіть, що ви повинні забрати бабусю з вокзалу, які знаки вам потрібні, щоб ви не загубилися на перонах і де вони мають бути розташовані?».

 

Деколи ініціативам із залучення дітей до містопланування сприяють катастрофи – вони змушують почати все з нуля і подивитися на проблему під новим кутом зору. В місті Бам і Ірані, землетрус у якому лишив без даху над головою тисячі людей, десять молодих архітекторів провели воркшоп з дітьми 10 – 12 років зі створення дружнього до них міста. Діти малювали схеми школи, на яких позначали, де мають бути зелені зони і басейн, якого розміру – подвір’я, ігровий майданчик тощо. Архітектори, які брали участь у воркшопі, вважають, що саме діти показали, наскільки важливими є зелені зони в місті і що саме на них треба звернути увагу під час реконструкції.  

  • Фотографія: playingout.net
  • Фотографія: earthscape.co.jp
  • Фотографія: tiseagles.com
  • Фотографія: Business Insider
  • Фотографія: reddit.com
  • Фотографія: playgroundology

В італійському місті Фано щороку молодшим та середнім класам пропонують разом із вчителями попрацювати над певною урбаністичною темою. Це може бути площа, парк, пришкільна територія, транспорт, утилізація сміття, місця для гри. Не всі воркшопи лишаються навчальними, дещо втілюється в життя. Завдяки таким воркшопам на подвір’ї школи зробити фонтан, а в місті – кілька велодоріжок і оглядовий майданчик у парку з видом на море.

 

Варто сказати, що й в Україні були спроби залучити дітей до осмислення архітектурного середовища. У 2010 році колектив художників з одеського центру «Чайна фабрика» проводив проект «Креативні міста» – тоді кілька будинків у містах Іллічівськ та Южний розфарбували в різні кольори, а перед тим дітям запропонували намалювати, як вони бачать багатоповерхівки. Щоправда, дитячі пропозиції так і лишилися «паперовою архітектурою».

 


comments powered by Disqus