24 квітня 2014

Зона культури: гід по фестивалю кіно та урбаністики «86»

Сьогодні стартує кінофестиваль «86» у містечку Славутич. Впродовж чотирьох днів тут можна буде переглянути стрічки, присвячені людям та містам, історії яких тісно переплетені з ЧАЕС, та дізнатись, чи існує життя після аварії на атомній станції. Про те, заради чого варто сьогодні ж кинути все та поїхати до Славутича  в гіді Platfor.ma.

 

1986 рік закарбувався в національній пам’яті українців як рік трагедії на Чорнобильській АЕС, проте організатори фестивалю Надія Парфан та Ілля Гладштейн переконані, що 86-й став також і початком нових перспектив. Яскравий приклад тому  маленьке містечко Славутич в Київській області, куди після аварії на ЧАЕС терміново переселили усіх працівників атомної станції.

 

Місто було збудоване в 1986 практично з нуля. Для його спорудження запросили містобудівників Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України та Росії, тому Славутич став одним з перших українських міст, створених в дусі урбанізму. Другий тренд містечка  екологічність. Близькість до Зони та пам’ять про трагедію змушують владу міста та звичайних городян постійно замислюватись над ефективним та екологічним використанням енергетичних ресурсів.



Влаштувати фестиваль поза межами основних культурних артерій країни  доволі великий ризик, втім організатори йшли на нього цілком свідомо. Їхньою основною вимогою було уникнення мегаполісів  Києва, Харкова, Львова, Одеси, натомість шукали маленьке містечко з великим потенціалом.

 

Ілля Гладштейн, співорганізатор фестивалю «86»:

 

— Коли ми задумували фестиваль в малому місті, думали також про Українку чи Бахчисарай. Але вирішили почати зондування зі Славутича – я просто знайшов телефон культурного відділу на сайті міської ради і нам одразу запропонували побачитись. Фактично, саме мер був першою людиною, з якою ми зустрілися. Тетяна Бойко, голова відділу у справах сім’ї, молоді та спорту дуже нам допомагає і вирішує всі питання місцевої бюрократії. Місто також надає безкоштовно всі майданчики: кіноконцертний комплекс, школу мистецтв. Вони допомагають з поселенням та проїздом.

 

Славутич є скоріше приємним винятком із правила. Вони доволі прогресивні: беруть участь у міжнародних програмах, працюють з європейськими  та українськими містами. На жаль, не всі міста проводять таку активну політику зовнішніх зв’язків, як Славутич. І саме місто не лише гарно сплановане архітектурно, але й гарно управляється і підтримується в хорошому стані.

 

Організатори пропонують відвідувачам покинути звичну зону комфорту в мегаполісі, проте доклали всіх зусиль для того, аби забезпечити цей комфорт на самому кінофестивалі: на сайті можна підібрати зручну схему доїзду до Славутича, а також забронювати місце для ночівлі.

 

Сам фестиваль складається з трьох основних частин  кінематографічної, дискусійної та театральної платформи. На що варто звернути особливу увагу в кожній з них читайте далі.


 

Кіноплатформа

 

Надія Парфан, співорганізаторка фестивалю «86»: 

 

— Ідея була в тому, щоб показати фільми про міста та їх розмаїття. У зв’язку з ситуацією в індустрії документального кіно, ми намагалися трошки квотувати за географією. Як ми знаємо, більшість документального кіно виготовлене у Північній Америці. Тому ми свідомо не брали більшість фільмів зі США та Канади. Для них ми висували більше критеріїв, а для фільмів з інших частин світу йшли на компроміс, тому що деколи тема та регіон, які не представлені широко, заслуговують на те, щоб бути побаченими, навіть якщо це не є суперкрутий фільм.

 

Надія зізнається, знайти достойні фільми та домовитись про їх показ в Україні було доволі непросто:

 

— В цьому полягала наша основна робота, над цим ми працювали півроку, за деякі фільми ми платили і платимо досить пристойні суми. В багатьох випадках це буде єдиний унікальний показ у Славутичі й в Україні, за який ми платимо кілька сотень чи сотню доларів або євро. Більшість цих фільмів ніколи не демонструвалися в Україні. На нашому сайті є каталог, у ньому позначено щодо деяких фільмів: це українська прем’єра.


Були й випадки, коли нам дозволяли показати фільми безкоштовно. Так, це фільм з програми відкриття фестивалю «Гра в міста». Це один з моїх улюбленців, фільм зірки нової грецької хвилі, режисера Йоргоса Зойса, – десятихвилинна візуальна поема про порожні білборди. Цей фільм є учасником Венеційського фестивалю, тому за нього треба було б заплатити якусь хоча б номінальну суму. Але режисер із розумінням поставився до нашої політичної ситуації. Ми пояснили, що наш бюджет у гривнях, і сума, яку ми можемо запропонувати – просто сміховинна. Тож він надав нам права на показ без оплати.

 

Серед кінострічок, які варто обов'язково подивитись відвідувачам фестивалю  «Чорнобиль: пори року» відомого режисера-документаліста Сергія Буковського, який свого часу співпрацював зі Стівеном Спілбергом. Також Буковський проведе майстер-клас  «Герой в документальному фільмі» і вперше представить новий документальний проект до 30-річчя вибуху на ЧАЕС, над яким працює спільно з Андрієм Загданським.  

 

Ще одна знаменитість на фестивалі  номінант на Оскар Роберт Стоун зі стрічкою «Обіцянка Пандори». В своїх фільмах Стоун ламає стереотипні негативні асоціації з атомною енергетикою, натомість показує, скільки користі вона може принести людству.

 

Надія Парфан:

 

— Це стрічка, яка висловлює непопулярну тезу на захист атомної енергетики. Є поширена думка, що атомна енергетика – це зло, і доказами цього є Чорнобиль, Фукусіма та інші трагедії. Але є люди, які захищають атомну енергетику. Стоун зробив про них фільм. Він знімав у Чорнобилі та Фукусімі. І у Славутичі є аудиторія, якій ця тема цікава на професійному рівні.

 

«Американська комуна» сестер-режисерок Мундо розповість про людей, що намагаються власними силами розбудувати самодостатнє суспільство. Колись режисерки самі народились в цій комуні, а тепер, повернулись туди, аби зафільмувати її побут.  

 

«Труба» Віталія Манського   це історія про дві парадигми життя  сувору зиму в російському Сибіру та літо на пляжах Біскайської затоки. Режисер досліджує, що поєднує ці два світи, окрім газопроводу «Західний Сибір  Західна Європа».

 

Тімо Новотни в «Тунелі свідомості» розповідає про метрополітен як початок та кінець багатьох людських історій, центр музичної творчості, локацію для самогубств та сексуальних пригод, принаду для туристів, або ж ідеальний простір для навчання та відпочинку.

 

Програма коротких метрів «ГРА В МІСТА»   це незвичні портрети Києва, Алчевська, Збоїща, Афін, Гонконгу, Нью-Йорку, Сан-Паулу та Кіджондону, більшість яких вперше демонструються в Україні. Наприклад, стрічка «Потьомкінське село» присвячена селищу Кіджонджон, що знаходиться у демілітаризованій зоні Кореї, і нагадує знімальний майданчик: порожні, але яскраво розмальовані бетонні будинки, один із найвищих у світі флагштоків та звуки націоналістичних лозунгів і пісень із гучномовців. Портрет революційного Києва представить у своєму фільмі «Метро» Роман Бондарчук. Він зафільмував події тривожних днів, коли євромайданівці споруджували барикади в метро, аби захиститись від атаки «Беркуту». А «Повернення»  історія звичайного жителя Алчевська, який завжди повертається в місто, в якому тільки і є лише два пологові будинки, два заводи та два кладовища, і змушений шукати відповідь на питання «Навіщо?».

 

Окрема серія документальних стрічок, варта уваги  так званий «ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ НАБІР»  спроба зрозуміти, яке відображення знайшов вибух на ЧАЕС в світі кінематографу. «Історія Леоніда»  історія звичайного міліціонера, який раптом опинився в епіцентрі катастрофи. Вибух на ЧАЕС зруйнував його життя та здоров’я, проте через роботу Леонід вимушений перебувати в забрудненій зоні. Також тут демонструватимуть «Мі-кро-фон!» Георгія Шкляревського, для якого Зона  одна з основних тем для творчості та рефлексії. В цьому фільмі йдеться про наслідки аварії на ЧАЕС поза 30-кілометровою зоною відчуження та їх замовчування радянською владою. А «Територія дитинства» розповість про те, що відчувають та що пригадують випускники прип’ятської школи 1986 року, які зустрілися вперше за чверть століття, щоб відвідати територію свого дитинства.



Театральна платформа


Історія про Чорнобиль для більшості українців  трагедія, але театральний проект «Внутрішній Славутич» розповість іншу історію  про побут звичайних жителів Славутича  нового покоління робітників АЕС.

 

Театральний проект став по суті також соціологічним, культурологічним та етнографічним  в його межах збираються інтерв'ю, фото та відеоматеріали, проводяться опитування серед жителів містечка. Результатом дослідження та театрального воркшопу стане читка п'єси «Внутрішній Славутич» 27 квітня.

 

Надія Парфан:


— Суть фестивалю «86» – це інтердисциплінарність. Тож «Внутрішній Славутич» з одного боку є театральним проектом, а з другого  урбаністичним. Через мистецтво, через естетичне ми говоримо про соціальне. Ми запросили арт-групу «Тотем» з Херсона, які спеціалізуються на документальному театрі. Вони опитують людей, роблять глибинні інтерв’ю, обробляють їх і ставлять п’єси. Крім документального  театру «Тотем» спеціалізується на урбаністичному театрі – їхні проекти робляться в містах, міських районах. У Славутичі вони проводили попереднє дослідження міста, його міського простору, історії міста та спільноти, а потім ходили до людей додому і записували інтерв’ю про інтер’єри та про ментальні карти, тобто особисті уявлення про місто. 

 

Дискусійна платформа

 

Важлива частина фестивалю  серія круглих столів, присвячених проблемі культурних ініціатив  в маленьких містечках.

 

Надія Парфан:

 

— Ми робимо міжнародний проект доволі високого рівня. Не в тому сенсі, що ми нескромні, а в тому, що залучаємо інституції загальнонаціонального та міжнародного масштабу. І це в маленькому місті України. Це досить нетипово. Були подібні спроби зробити фестиваль у Шаргороді, де було артмістечко, фестиваль Бригантина в Бердянську та VAU-Fest в Українці, але вони не дуже регулярні і мають проблеми з фінансуванням. Ми працювали на кінофестивалях раніше, але це було в Києві, Львові, Одесі, тобто великих містах. А у малих містах немає навіть людей, до яких можна звернутися і спитати, як ви це робите. Тож ми запросили наших колег по нещастю, точніше по сміливості, які роблять щось подібне, але за межами мегаполісу.

 

Перший критерій – культурна мапа України без Києва, Львова, Одеси, Харкова, Дніпропетровська. Ми просканували це поле і знайшли цікаві локальні ініціативи у Добропіллі, Українці, Мелітополі, інших містах. Це ініціативи, на нашу думку, недооцінені. Про них ніхто не говорить, їм ніхто не дякує, вони працюють на місцях для менших аудиторій, у тяжчих умовах, мають менше ресурсів. Тож ми їх знайшли і вони представлять свої проекти нам та одне одному, журналістам, фахівцям з менеджменту культури. Ми сподіваємося на подальше співробітництво і також на те, що з’явиться новий тренд децентралізації культури.

 

Крім того, в межах дискусійної платформи відбудеться круглий стіл присвячений сталому енергетичному розвитку українських міст, де представники з міст-супутників атомних електростанцій зможуть поділитись ідеями ефективного та екологічного використання паливно-енергетичних ресурсів.

 

Програма фестивалю дуже насичена, важливо, що в ній візьмуть участь як самі славутичани, так і приїжджі відвідувачі. Організатори переконані, подібні фестивалі можуть і повинні пробудити від сну маленькі міста, адже вони мають великий потенціал для культурних ініціатив.


Надія Парфан:

 

— Це і є наша місія. Але ми не маємо ілюзій, що це станеться сьогодні чи завтра. Працювати потрібно послідовно і системно протягом якогось часу, набратися терпіння, це не буде легко. Чорнобиль – цікаве культурне, рекреаційне, туристичне явище. Славутич – це мономісто, тобто місто, економіка якого прив’язана до Чорнобильської АЕС. Рано чи пізно вона закриється   зараз будується об’єкт-укриття. Як це не прикро казати, багато людей, які тут живуть і працюють, втратять робочі місця. Але хотілося би перетворити Славутич на культурно-урбаністичний центр. Ми намагаємося думати на майбутнє, що варто створювати інші сфери економіки та пропонувати місту якийсь інший сценарій економічного розвитку, окрім ЧАЕС.


comments powered by Disqus