4 лютого 2014

Щасливе місто: як міський дизайн змінює наше життя

Для журналіста Чарльза Монтгомері щастя ховається не в салоні дорогого авто чи у кімнатах розкішного маєтку, а на фасадах міських будівель і галявинах парків.

 

Книга "Щасливе місто" - спроба пояснити, яким чином урбаністичний простір формує емоції та звички городян і робить їх щасливими.

План Б публікує три історії з книги канадійця, котрий п’ять років провів у пошуках універсальної формули міського щастя.

 

 Канадієць Чарльз Монтгомері кілька років досліджував кращий іноземний досвід містопланування

 

ВІДСТАНЬ МАЄ ЗНАЧЕННЯ


Сьогодні неможливо уявити сучасні мегаполіси без широких жилих передмість, а особливо у Сполучених Штатах.

 

Життя за містом стало живим втіленням американської мрії: просторий будинок, власний газон чи садок – все це американська сім’я із середнім достатком може собі дозволити лише на околицях мегаполісів, де не точиться боротьба за кожний квадратний метр. Водночас, біля кожного будинку припарковане, як мінімум, одне авто, завдяки якому велика відстань до міста перестає бути перешкодою.

 

Для Монтгомері ж передмістя символізує найбільшу сучасну проблему планування простору.

 

 Ховаючись від проблем великого міста, жителі передмість ізолюють себе в однотипній спільноті,

життя в якій, зрештою, не приносить їм великого щастя. Передмістя в штаті Невада, вид згори

 

«Передмістя – це найбільш дороге, ресурсозатратне та забруднене середовище, що коли-небудь було збудоване. Кожен, хто вірить у здатність людства приймати правильні рішення, очікував би, що цей проект зробить життя його мешканців більш здоровим, безпечним та життєрдісним».

Чарльз Монтгомері, «Щасливе місто»

Однак ідея, що десятиліттями культивувалась в одній із найбільших країн світу, виявилась зовсім згубною для добробуту її жителів: довгі години доїзду до роботи, віддаленість від живого, вібруючого центру міста, витрати на паливо та стояння в заторах не приносили щастя навіть власникам найбільших будинків.

 

Чарльз Монтгомері – канадський журналіст та урбаніст, автор книг “Щасливе місто: як міський дизайн змінює наше життя” (2013) та “Останній язичник” (2004). Працював радником та лектором для багатьох планувальників, архітекторів та дизайнерів в США, Канаді та Великобританії. За свої публікації у різних канадських журналах отримав чотири премії Western Canada Magazine Awards та інші нагороди.

Слова Монтгомері підтвердили спостереження дослідників: що довше жителі передмість дістаються до роботи, то менше шансу в них є познайомитися з сусідами чи провести час з рідними.

 

 

Дорога до роботи для жителів деяких американських передмість коштує чверть їхньої зарплатні 

 

Більше того, життя далеко від міста негативно впливає в пешу чергу на дітей. Дослідження психолога з університету Коламбії виявило, що навіть у найбагатших передмістях підлітки більш схильні до тривоги, депресії та злочинності, незважаючи на рівень достатку своїх батьків. Саме відсутність швидкого доступу до кінотеатрів, кафе та розважальних центрів зробила їх нещасливими заручниками передмість.

 

Як відповіла Монтгомері юна жителька околиці: «Знаєте, що зробило б мене щасливою? Невеличкий магазин чи хоча б щось схоже, прямо тут, на розі вулиці». Адже до наближчого супермаркету вона змогла би дістатися лише з батьками на авто, аж коли ті повернуться з роботи.

 

Відсутність швидкого доступу до інфраструктури розваг робить нещасливими підлітків, що живуть у передмістях

 

«Ми ніколи не повинні забувати наступне: навіть якщо у сучасному місті ізолювати себе від сусідів та незнайомців легко, як ніколи, найбільше із задоволень полягає у спілкуванні та роботі з незнайомими людьми. Як би ми не цінували приватність та самотність, міцні та позитивні стосунки з іншими людьми – основа щастя. Місто – це, зрештою, спільний проект. Ще у Арістотеля лише мешканці міст могли досягнути повноти свого щастя, а відмежування від соціального життя означало бути собою лише наполовину».

Чарльз Монтгомері, «Щасливе місто»

 

Прикладу виходу із кризи нещасливих передмість довго шукати не треба – варто перетнути кордон із Канадою. Неодноразовий лідер рейтингу найкомфортніших міст світу – Ванкувер – вже тридцять років має за стратегію збільшення щільності населення, аби у людей не буо потреби переїжджати до передмість. Замість того, щоб зростати в ширину, місто тягнеться вгору, не лише економлячи простір, але й відкриваючи для тисяч жителів гарний краєвид на гори та море, що оточують Ванкувер.

 

Альтернатива передмістям – щільно населені міста з особливим плануванням, як от Ванкувер

 

Саме місцеве захоплення краєвидами створило концепцію “коридорів для краєвиду”: хмарочоси та башти тепер повинні розташовуватись таким чином, аби не затуляти краєвид з будь-якої південної точки міста. Будівлі стали вужче та вище, крім того їх розмістили на значній відстані одна від одної, що вбило двох зайців одним пострілом: відкрило гарні панорами для жителів нагорі і збільшило простір для городян внизу.

 

Дивовижний парадокс Ванкувера полягає у наступному: що більше переповненим ставало місто, то більше людей прагнуло в ньому жити.

 

ПОТРЕБА У НЕЗНАЙОМЦЯХ


Ідея публічного простору у великих містах не завжди була актуальною. На своєму досвіді це підтверджує данський архітектор Ян Гейл, якому в 70-х роках доручили перебудову центру Копенгагена. Шукати натхнення для майбутного дизайну данської столиці Гейл розпочав у Італії: разом зі своєю дружиною, психологом, вони подорожували середньовічними містами і спостерігали, як італійці поводять себе на площах та вулицях.

 

Що найбільше вразило подружжя, це властивість відкритого простору сповільнювати вуличний потік, затримувати людей на одному місці, зближувати їх. Площі в Італії наче тримали містян у своїх долонях. Вони робили городян помітними і виносили їх на перший план міського життя.

 

Проте здавалось, що навіть сама ідея відкритого простору ніколи не змогла би прижитись на данському грунті.

 

«Що ж, питається, робили б серйозні та практичні скандинави з усім тим простором між будівлями? Люди казали: “Ми – данці, а не італійці, ми не збираємося сидіти у вуличному кафе і пити капучино посеред лютої зими”. Вони вірили, що місто і міська культура працюють лише у один відомий спосіб. Однак Копенгаген справді докорінно змінився».

Чарльз Монтгомері, «Щасливе місто»

 

Першою на черзі перетворення стала центральна вулиця Копенгагену Строгет – тепер найдовша шопінгова вулиця Європи.

 

Вулиця Строгет на початку 70-х років. Перевага все ще на боці авто

 

ЇЇ зробили доступною виключно для перехожих та велосипедистів. Як не дивно, раптова зміна вигляду вулиці та її функцій досить швидко вплинула на поведінку та звички самих копенгагенців. Вони почали частіше збиратися на Строгет, призначати там зустрічі, відпочивати на лавках. Як помітив Ян Гейл, данцям найбільше подобалось сидіти чи стояти обличчям до скупчення людей: «Їм було набагато цікавіше розглядати інших городян, аніж дивитись на квіткові клумби чи вітрини модних магазинів».

 

Строгет сьогодні. Головні діючі особи вулиці – люди

 

Ідею про данську непридатність до суспільного життя моментально замінила теорія необхідності контакту з незнайомими людьми. В еру соціальних мереж та дефіциту живого спілкування, саме площі та пішохідні вулиці стали відігравати роль соціального магніту.

«Ми любимо дивитися одне на одного. Нам до вподоби знаходитись одночасно між незнайомцями та близькими людьми. Ми хочемо спостерігати за незнайомцями і водночас бути об’єктом спостереження, навіть якщо не маємо жодного наміру контактувати одне з одним. Це голод за часом, проведеним з тими, кого ми не знаємо».

Чарльз Монтгомері, «Щасливе місто»

 

ВУЛИЦЯ, ЩО ЗМІНЮЄ ЕМОЦІЇ

 

Наступного разу, коли у вас раптово без будь-якої причини зміниться настрій на вулиці, озирніться навколо. Експеримент, проведений Монтгомері в американській столиці, довів, що фасади будівель справді впливають не лише на поведінку перехожих, але й на їх емоції. Дослідження показало, що жителі Нью-Йорка не лише швидше оминають вулиці з одноманітними фасадами – вони також відчувають себе більш пригніченими, проходячи повз такі будівлі. Найбільше подібний вплив на людські емоції мають саме глянцево-скляні офісні будівлі без дверей та проходів. Городяни ж, які прогулюються живою вулицею, навпаки почувають себе більш задоволеними і щасливими, навіть якщо ця вулиця більш брудна, гамірна і не сяє індустріальною чистотою.

 

 Люди почувають себе більш щасливими, гуляючи живою вулицею з багатьма дверима та вікнами, входами та виходами…
 

 

 … аніж вулицею з монотонним фасадом.

 

Не менший вплив на жителів міста має зелена зона навколо їх житла. І справа тут зовсім не в екології, стверджує Чарльз Монтгомері. Відповідь криється в безперервній людській потребі у зв’язку з природою. Так у більш зелених районах Чикаго рівень злочинності був в рази меншим, аніж у районах, де в ландшафті переважають цемент і камінь. Якщо з вікна чиказця видно переважно бетон та асфальт, він відчуває більш сильну психологічну втому, він злиться, нервується і навіть кричить на своїх дітей.

 

«Віддаленість від природи не тільки погано впливає на людей, вона є до того ж ще й небезпечною. Перш за все, це змушує людей почуватися більш агресивними. Але головне – оскільки більшість жителів залишають без уваги райони-пустки, за ними немає кому доглядати, що й призводить до виникнення там злочинності та бандитизму». 

Чарльз Монтгомері, «Щасливе місто»

На щастя, деякі міста вже здійснили перші спроби зрозуміти філософію вулиць. До прикладу, міська влада Мельбурна заборонила довгі одноманітні фасади будівель, а данські міста ще 30 років тому – відкриття банківських філіалів на головних шопінгових вулицях. Мовляв, холодні та невиразні фасади банків “вбивають” зонішній вигляд вулиці, а городяни перш за все мають право на здорове, резонуюче міське середовище.