29 липня 2014

Зі зброєю в муках: моральні складнощі призову

Письменниця і журналістка Катерина Бабкіна розмірковує над тим, як добровольцям, які рушають на війну, хочеться сказати: «Не йди», а тим, хто від цього відмовляється – «Ти мусиш».

 

В моєму радянському дитинстві, оповитому героїкою ІІ світової – усіма цими історіями розвідників, псів-прикордонників, добрих полонених чехів, які крадуть на будові паркет і віддають його для вогнищ українським сім’ям, і навіть нацистів, котрі рятують з концтаборів багатодітні єврейські сім’ї, – мені не була зрозуміла одна проста річ, котра всім іншим тоді, мабуть, здавалася очевидною.  А саме – навіщо люди йшли на війну.

 

Незважаючи на одного героя Великої вітчизняної й одного її ветерана в квартирі, а саме дідуся й бабусю, чиї майстерні та динамічні розповіді про війну присипляли мене щовечора, машина пропаганди вже не сягла мого мозку: якась метафорична і надцінна Батьківщина не налазила мені на голову. В разі небезпеки мені здавалося логічним швиденько зібрати свою сім’ю і забратися кудись подалі, і в жодному разі не ходити ні на який фронт, бо хто тоді залишиться поруч з твоїми рідними і їх захищатиме? 

 

Батьківщина як збірне поняття, за яке варто покласти життя, здавалася мені в цьому контексті злочином проти тих, кого ти автоматично залишаєш беззахисними.

 

Так само була незрозуміла мені і політика сторони, що наступає, тобто кожного окремого автомата тієї сторони – яка різниця, чи звеличиться і збагатиться твоя країна, завоювавши пів-світу, якщо в тебе конкретно є всі шанси загинути в процесі. Мені було п’ять. Щось понад перспектив конкретного індивіда з жодного не було доступне мені для розуміння.

 

І от я виросла, з’ясувалося, що я дівчинка і мене не торкнеться радість термінового призову. Тому я журналіст і шукаю призовників, з якими могла б пройти весь шлях відправки до війська, щоби потім про це написати.

 

І що стається – молоді, сильні, здорові київські хлопці, котрі були активні на Майдані й зараз збирають гроші, купують снарягу і їжу, орагнізовують чергування в лікарнях і взагалі виглядають найкращими взірцями нашого генофонду, кажуть мені – хто прямо, хто завуальовано, але дуже чітко: не ходи, Катя, зі мною в військкомат, мені прийшла повістка і знаєш що, Катя: я піду туди відкупатися.

 

Першому я сказала щось в дусі «Як ти можеш!», а інших почала розпитувати уважно і обережно, тому що раптом пригадала ті свої дитячі дискусії з домашніми, котрі доводили мені, – такі смішні, такі дорослі, – що ота «Родіна» – це щось таке, за що можна піти і померти чи пошкодитися. Я вимотувала з них всі жили питаннями типу «Яка мені різниця, чи буде в мене Батьківщина, якщо в мене не буде обох ніг» чи «Нащо захищати Батьківщину, якщо захищаючи її, людина не може захистити своїх дітей, тож діти ці все одно в Батьківщині не поживуть». Потім визначеної Батьківщини в мене на якийсь час не стало, бо я з дуже радянської родини, а пізніше я вже свідомо вибрала собі іншу, ту, в якій живу.

 

І от тепер ті самі питання, котрими я дратувала до піни з рота радянських патріотів – своїх родичів, – ставлять собі зовсім інші люди. Люди ці дорослі, їм не п’ять років, а перспектива війни в них цілком конкретна, а не уявна. Іншими словами, для них це не просто привід поговорити. Часу на роздуми в них обмаль. Прикладів того, що конкретно може статися саме з ними вже дуже скоро, на жаль, дедалі більше – ці приклади стають на милицях в госпіталях або залишаються обличчями на красивих фото героїв посмертно.

 

Іноді я зупиняюся в своїх розпитуваннях, тому що по очах бачу, як перевертається все всередині в людини, яку я питаю просте питання «Чому ж ти не йдеш на війну?» Сама я, звісно, більше не думаю, що в разі небезпеки потрібно хапати близьких і тікати подалі, я добре вивчила, що між «втекти подалі» і «брати в руки зброю» є ще ціла прірва свідомої конструктивної діяльності. Хлопці, які шукають шляху уникнути мобілізації зараз, знають про це теж – я переконана в цьому на 100%. Вони справді багато роблять, просто бояться смерті від куль ідіотів та найманців.

 

З одного боку, вони мають право боятися смерті й намагатися її уникнути. З іншого – мали це право й ті, хто лишилися зараз без рук і ніг або на кладовищах. З одного боку, мені здається логічним, коли армія контрактна і добровільна, бо ніхто ще не зробив нічого доброго проти власної волі, а з іншого – бувають моменти в житті, коли ніякої добровільної армії не вистачить. З одного боку, людям, котрі вирушають туди зараз, доводиться якоюсь мірою прийняти рішення померти – а з іншого, якщо вчасно не розібратися там, хто знає що станеться, і чи не буде часом шансу за якийсь час померти тут, вже взагалі нічого не вирішуючи.

 

 

Кордони нормального в усіх нас дуже зсунулися зараз. Зсунулися в кожного в свій бік. В принципі, їх взагалі більше немає, цих кордонів.

 

Тих, хто намагається уникнути мобілізації, хочеться питати: «Як ти можеш?» чи «Хто ж, як не ти?», а тим, хто вирушає добровольцям – кричати: «Ти що, тебе ж там застрелять!»

 

Повільно і невідворотно підступила під ці кордони абсолютно реальна небезпека, з рота в неї смердить несвіжою кров’ю, а за плечима в неї розкладаються в полях обкрадені трупи людей, котрі взагалі тут ні до чого. І от між мною і цією небезпекою стоять вже не якісь абстрактні, а цілком реальні мої знайомі і друзі – веселі, красиві, високі, з маленькими дітьми і хворими нирками, з бізнесами і  дурними жартами, стоять і мусять вирішити, чи піти їм померти неясно за кого – бо нема в нас якогось одностайного адекватного соціуму, і незрозуміло поки, за яку країну – бо її треба розібрати по цеглинках і зібрати заново, і неясно що вийде й коли.

 

І всі вони не хочуть йти помирати. І всі вони не можуть не йти. І що б кожен з них не вибрав, – цей вибір уже залишиться в житті назавжди, і не тільки в них – а в якомусь сенсі в житті кожного в нас. Не можна буде передумати,  переграти цей перший крок у надвідповідальність уже не лише за себе, а за Батьківщину, що б вона таке не була.

 

А в окремих випадках  декому з них, на жаль, взагалі більше ніколи нічого буде не можна. 

 

Фото: shutterstock.com.


comments powered by Disqus