1 липня 2015

«Це телебачення, це не для розумних»: як Жванецький лишився людиною, а Задорнов – ні

Майже одночасно у інтернеті з’явились два невеликих виступи відомих пострадянських сатириків: Михайла Задорнова та Михайла Жванецького. Перший шуткував про малайзійський Boeing, другий сипав метафорами про сучасне телебачення. Денис Назаренко співставляє ці два виступи та дивується, як одна професія може бути такою різною.

 

 

Відома максима каже, що усе пізнається у порівнянні. Але що робити тоді, коли кількість переходить у якість, і величини, які за формою ще мають щось спільне, вже неможливо порівняти – сутністно це вже зовсім різні речі?

 

Майже одночасно по інтернету прокотилися дві короткі репризи метрів пострадянської гумористичної естради – Михайла Жванецького і Михайла Задорнова. З останньою з них все достатньо зрозуміло. Вона є вражаючою і шокуючою, але ніяк не несподіваною. Власне, коли творчість невпинно деградує, рано чи пізно людина досягає дна і, як зараз кажуть, пробиває його. Цинічність і нелюдська жорстокість жартів над трагедією і злочином, що забрав сотні життів, зрештою, цілком відповідає усьому фантасмагорійному жаху сучасного російського суспільства і особливо телебачення. При цьому публіку особливо не хвилює те, що осміяна колишній представник Госдепартаменту США Дженніфер Псакі ніколи таких слів не промовляла, і належать вони насправді російському прокурору, який ще п’ять років тому таким чином коментував катастрофу МіГ-31 під час тренувальних польотів.

 

 

І тим красномовнішим і довершенішим виглядає виступ іншого гумориста. Жванецького запросили, як він сам сказав на початку свого виступу, щоб «розбавити концентрацію», і точніше охарактеризувати ці п’ять хвилин неможливо. У тексті, який, як і будь-який якісний інтелектуальний твір, варто передивитися кілька разів, аби зрозуміти насичену мову алегорій, вигуків і інтонацій, досконало усе.

 

По-перше – експозиція. А саме вручення нагород «ТЭФИ», російської національної премії за найвищі досягнення у сфері телевізійних мистецтв 2015-го року. По-друге, достатньо прозорий, як для автора, стиль репризи – автопортрет в образі дідуся і впізнаваний стереотип молодої співробітниці телеканалу, що «знає життя». І, нарешті, сам виступ, в якому Жванецький протягом трьох хвилин нещадно і дошкульно вивертає назовні усе, чим стало в останні роки російське телебачення – примітивізм, самоцензура, гонитва за рейтингом і орієнтація на найпримітивніші, тваринні реакції. Не забуває Жванецький і прозоро натякнути на те, що люди його віку, закалені радянськими часами, ще розуміються на алегоріях і бачать проміж рядків, а ремарка про «ехо», вже «виправлене і доповнене», стала чи не кроком за межу, настільки ця мова була пряма.

 

 

Але головний меседж сатирика – це відповідь на запитання чим викликати сміх: «це з екрану, тут [тепер] усім чим попало». Про те, чого коштувало Жванецькому говорити про це, красномовно каже леть помітне тремтіння голосу і рук – багаторічних інструментів людини, яка прожила на сцені значну частину свого довгого життя. Втім, Жванецький не був би собою, просто сказавши правду у очі тим, хто досягнув верху телевізійних мистецтв. Ще з перших слів про «концентрацію» увесь зал спостерігав за ним без жодного шороху і сміху. Хоча цей виступ, як часто буває у Жванецького – взагалі не для сміху. Гірка сатира, від якої хочеться лише не менш гірко посміхнутися.

 

Після ремарки про луну, що виправляє та доповнює, з залу пролунали якісь вигуки. Очевидно, не готові були російські телевізійні боси слухати критику свого «продукту» і своїх рейтингів, хай навіть завуальовану.Останні дві хвилини виступу Михайло Михайлович жартував набагато простіше і приємніше для глядачів – лише про горілку і проблеми старіння. Небезпечні натяки закінчились, зал розслабився, напруга минула. Щоправда, у телетрансляцію «ТЭФИ» виступ Жванецького все одно не включили.

 

У важкі часи трансформації суспільства видатні люди стають ще помітнішими. І коли видатні нікчеми, озброївшись принципом «це телебачення, це не для розумних», на радість оскаженілому натовпу топлять їхні власні страхи і огиду до себе у потужному потоці помоїв, видатні таланти, залишаючись вірними собі, не можуть не говорити про це так, як вони вміють – зі сцени, з посмішкою, в обличчя. І не залишають цьому ж натовпу жодних шансів не підтвердити правоту своїх слів під їхні ж аплодисменти.


comments powered by Disqus