1 серпня 2014

За кордоном толерантності: як Європа все менше любить росіян

Український взуттевий рітейлер Наталія Валевська зіткнулась в Європі з непривітним ставленням до росіян та щирістю – до українців. Для Platfor.ma вона розмірковує над тим, де у часи війни має бути межа толерантності.


Літо 2014, аеропорт Дюссельдорфа, рейс із Києва, паспортний контроль. Уперше за мій багаторічний шенгенський досвід поліцейський за стійкою задає багато запитань до українського паспорта: для чого приїхали, чи надовго, де житимете, покажіть зворотній квиток.  Мені не подобається, але я розумію – з України зараз можна очікувати хвилю нелегальних мігрантів, які й до війни не проти були залишитися в Європах на довше.

 

Поліцейський – типовий німець: такий вечорами їсть сосиски десь на дюссельському районі, має бадьорі вуса, і йому бракує хіба що підтяжок і пивного пузця (а може їх просто не видно за стійкою). Схожий на Санта Клауса в літній відпустці – питає строго, але зрештою посміхається, вількоммен до дойчлянду і штамп на візі. Після нас до стійки підходить хлопчина років двадцяти з паспортом громадянина РФ, німець бере його документ, дивиться, одразу віддає назад і шпрехає, як можна припустити з інтонації, «а чи не пішов би ти звідси подалі, москалику».

Фотографія: shutterstock.com

Народ завмирає. Хлопчик офігіває і озирається на чергу в надії отримати хоча б моральну підтримку. «Помощь зала» йому явно не світить – рейс київський, і по-перше, як він узагалі з нами прилетів, а по-друге, так їм і треба. Саспенс наростає, в повітрі запахло проявом міжнародної нетолерантності, усі налаштовані на цікаву драму. Моя колега, російськомовна киянка, задоволено резюмує – «Мелочь, а приятно».

 

Враховуючи, що процедура недопуску громадян однієї країни на територію іншої повинна, за логікою, супроводжуватися мінімальними юридичними процедурами і можливістю для недопущеного повернутися, звідки приїхав, Санта, певно, жартував. На допомогу «отверженному» поспішив спершу чоловік, в якого нічого не вийшло, потім дівчина. Її німецька мова розтопила бюргерське серце за якихось сім-десять хвилин, і російський громадянин був пропущений у зону розвиненого капіталізму.  Але, схоже, толерантність до представників народу Путіна вивітрюється не лише в українців.

 

Я росла у такі часи і в такому соціумі, де прийняттю інших (особистостей чи груп, байдуже) не надавали особливого значення. Ба більше, відсутність толерантності до одного конкретного народу цілеспрямовано культивувалася і передавалася генетично. Можливо, саме неприхована нелюбов до тих, хто історично нас гнобив, дозволила моїм землякам зберегти ідентичність (звісно, допомогло і те, що галицьку інтелігенцію не повністю винищили у сталінські роки). Я пам’ятаю щемливі події зламу 80-их і 90-их: синьо-жовтий прапор на івано-франківській ратуші, живий ланцюг у снігу в перший День злуки, повалення Леніна. Емоційно ці спогади складаються з двох рівносильних частин: любові до рідного краю і ненависті до москалів (вони включали все російськомовне населення всіх земель).

 

З роками і освітами я виростила в собі толерантність, у тому числі політичну. Переїхала жити до Києва, перестала вживати слово «москаль», подружилася з багатьма росіянами і російськомовними – одним словом, забула все, чому мене вчили в дитинстві і від чого застерігав Шевченко. Донедавна я вважала цей апгрейд ознакою зрілого громадянина і в душі пишалася тим, що змогла себе цьому навчити (хоча анекдоти про москалів мені й досі здаються найсмішнішими). Але історія з російським хлопчиком, який хоч і народився після розпаду СРСР і не причинився ні до сталінських репресій, ні до теперішньої війни, нагадала мені, що все має мати розумні межі.

 

Зараз, коли ми воюємо з Росією, толерантність  до неї – як мінімум непатріотична, як максимум – небезпечна для життя тих, хто на передовій. Роками представники західної України переїжджали жити в міста по цей бік Дніпра, українізували, як могли, тих, кому було байдуже, українці ми чи російськомовне населення пострадянської республіки, і все одно не могли розмножити вірус патріотизму. А тут за якихось півроку українці почали усвідомлювати себе нацією – за іронією долі, якраз за рахунок розуміння суспільних та моральних відмінностей від представників північного сусіда. Моя внутрішня галичанка радісно прокидається з толерантного забуття.

Фотографія: www.shutterstock.com

Дискурс із аеропорту продовжився і на взуттєвій виставці, яка зараз відбувається в Дюссельдорфі. Менеджер з італійської компанії, розказуючи про бізнес, попросив у мене пробачення, перш ніж сказати, що в них є багато російських клієнтів. Представник бренду французьких сандалів скрушно похитав головою при словах «from Ukraine» і повідомив, як він тішиться з того, що українці так сміливо відстоюють свою незалежність від Росії. Усі – усі без винятку! – компанії, з якими ми вже ведемо бізнес, співчувають у зв’язку з війною і висловлюють сподівання, що найближчим часом все налагодиться для України, а дехто отримає по заслузі.

 

І це я ще дуже толерантно висловилася.


comments powered by Disqus