9 червня 2015

Це взагалі як: не розмовляти з людьми заради експерименту

Ми продовжуємо на Platfor.ma рубрику «Це взагалі як», в рамках якої з’ясовуємо, як різноманітні процеси та події виглядають зсередини. Цього разу журналістка Вероніка Луцька написала для Platfor.ma про свій експеримент: п’ять днів вона мовчала, не використовуючи ані звуки, ані літери.

 

Фотографія: shutterstock.com

На таку авантюру я погодилася абсолютно добровільно: на той час писала до студентського видання, і темою чергового номеру виявились експерименти. Ось і довелося імпровізувати. Ідея «оніміти» на певний час була спершу скоріше жартом. Проте думка сподобалася моїм друзям, – і ось я вже розсилаю усім важливим оточуючим попередження.

 

Перші складнощі виникли ще на етапі визначення меж експерименту. Термін у п’ять днів здавався не надто радикальним, проте він таки виявився показовим. Ідея ж абсолютно ізолюватися від людей посеред робочого тижня, та ще й живучи в гуртожитку, була просто нереальною. Тому список заборон обмежився таким: не розмовляти з людьми. При чому ні в живу, ні в письмовому вигляді: відповідно різноманітні записочки та смс також не допускалися.

 

Найважче пояснити сенс усього цього було батькам, особливо сказати мамі, що не привітаю її з днем народження, який так невдало припадав саме на цей тиждень. Дивно було також розповідати викладачам. Але краще так, ніж усю пару сподіватися, що мене не запитають. Уже на другий день, певно, всі університетські знайомі знали про експеримент. Ще ніколи мені не доводилася так часто «відповідати» на питання про мої справи. Проте бували і курйози, коли лише через  кілька хвилин «розмови» люди помічали, що щось зі мною не так.

 

Тож поки я залишалася в соціумі, мінімальна комунікація була необхідною. Тут на допомогу прийшли жести. Звісно, думка вивчити дактиль була, проте все обмежилося ім’ям та вітанням.

Натомість з’явилися власні напрацьовані рухи, принаймні у спілкуванні з сусідкою.

 

Власне, саме з нею найкраще вдалося налагодити такий пантомімний зв’язок. Дуже швидко усі її питання переформатувалися таким чином, щоб на них можна було відповідати, використовуючи «так», «ні», та числа.

 

Певно найскладніше, що я намагалася показати за ці дні,  – «сьогодні вечеряємо курячим філе». Така «показуха» на зупинці точно розвеселила не лише нас. Найпопулярнішим жестом було «все, забудь»: руки різко схрещенні на рівні грудей. Часто, якщо не вдавалося щось пояснити за хвилину-дві, я просто мирилася і вирішувала питання по-іншому. Адже, насправді, така ситуація починає дуже швидко дратувати і тебе, і оточуючих. Часто рятувала все та ж сусідка – забезпечувала переклад цієї експериментальної жестикуляції на людську мову.

 

Коли поруч не було нікого, хто знав про мою тимчасову вразливість, багато побутових речей ставали справжнім випробуванням. Замовити картоплю в McDonalds чи знайти потрібний кабінет –  ще ніколи це не було так складно. Хоча у мегаполісі дуже рятують супермаркети. Лише повернувшись до рідного міста на вихідні, я змогла сповна оцінити власну безпорадність.

 

 

Взагалі, перебуваючи в таких умовах, починаєш ставати більш самостійним, не лише у побуті. Я фактично перестала радитися з людьми і просити їх про щось. В результаті усі рішення приймалися та реалізовувалися виключно мною. З іншого боку, можливість якось впливати на вчинки людей також зникла, тому у випадку якоїсь колективної діяльності мій вибір був доволі обмеженим : погодитися або піти геть. Таке от тренування безкомпромісності та самодостатності.

 

Повертаючись до жестів, варто згадати ще один ефект, який виявився для мене, мабуть, найдивнішим. Неймовірно швидко вдалося пристосуватися до нових умов. Вже на третій день усі думки, призначені назовні, почали автоматично формуватися у вигляді пантоміми. Це чимось нагадує телеграму – увесь масив інформації скорочується до ключових слів. Мозок перекладав на цей манер навіть спогади. Доводилося нагадувати собі, що у нормальному житті я справді можу озвучувати всі ті складні синтаксичні конструкції, які виринали з пам’яті. Неймовірно дисонансне відчуття.

 

Інший дивний стан, який довелося пережити – своєрідна фантомність. Якщо хочеться побачити, як діє ваша група, друзі, сусіди, коли вас немає поруч, – це дійсно хороший спосіб. Наче дивишся суперреалістичне кіно: все бачиш і чуєш, проте у діалоги не втручаєшся, події не змінюєш.

 

Вже після закінчення експерименту найчастіше мене запитували про незручності та відчуття самотності.

Стосовно того, що постійно хочеться ділитися своїми думками з оточуючими – емпірично перевірено – без цього можна жити.

 

Насправді, відбувається певна переоцінка того, що взагалі варто озвучувати. А ще можна проаналізувати, чим ми заповнюємо більшість нашого спілкування. І, як не дивно, це погода! Погода і решта подібних моментальних вражень.

 

Звісно, відчувати себе абсолютно комфортно  у суспільстві я не могла. Але за таких умов виникало бажання не долучитися до нього, а скоріше втекти подалі. Не створювати незручності для себе і оточуючих. Ми, власне, живемо у соціумі, тому що так простіше, коли ж простіше навпаки – відчуваєш себе дивно і, певною мірою, нераціонально.

 

Та все ж сильного бажання заговорити не було. Скоріше важко було стримувати абсолютно механічні слова ввічливості. От наступив ти комусь на ногу в метро, і не зручно якось, а вибачитися не можеш.  Були також побоювання, що можуть образитися люди, яких я фактично ігнорувала весь цей час, навіть не віталася. А ще жахливо не хотілося напружувати знайомих, яким доводилося зі мною, мовчазною, стояти по півгодини у метро.

 

На противагу очікуванням, одразу після відведеного для експерименту терміну я не почала розмовляти годинами без перестану. Так, чути свій голос та навіть елементарні привітання було раптово приємно, проте, зникла нагальна потреба у цьому. Періодично доводилося нагадувати собі, що розмовляти я таки можу. Настільки сильний ефект тривав певно всього день чи два. Але навіть за два тижні я все ще детально фільтрувала все, що планувала озвучити. Врешті, це виявилося дуже незвичним досвідом.  Тепер, коли втомлююсь від рутини чи оточуючих, періодично навіть задумуюсь над тим, щоб повторити.

 

Больше рубрики «Это как вообще»:

 

Как привезти в Украину звездного артиста (рассказывает Саша Андрусик, сооснователь музыкального агентства «Ухо»)

 

Как провести кинофестиваль «Молодость» (рассказывает Мария Глазунова, глава департамента по связям с общественностью)

 

Как создать и руководить благотворительным фондом (рассказывает Ольга Кудиненко, руководитель «Таблеточек»).

 

Как организовать крупнейший концерт в своей жизни (рассказывает Джамала, певица).

 

Как создать масштабное реалити-шоу (рассказывает Любовь Цибульская, телеспециалист).

 

Как работать судмедэкспертом (рассказывает Оксана Зорка).

 

Как жить с эпилепсией (рассказывает человек, пожелавший остаться неназванным).


comments powered by Disqus