8 вересня 2016

Дорога життя: як комунальний транспорт стає епохальним досвідом для всіх

Українець Павло Федикович кожен день разом з сотнями інших киян користується одним з тролейбусних маршрутів столиці. Для Platfor.ma він поділився тим, як цей епохальний досвід впливає на людей.

 

  

Дія перша

З тролейбусом номер 37 ми знайомі вже давно. І це не рік і не два, а близько дев'яти років. Ми старі знайомі. Він вирушає зі станції метро Лісова і розвозить людей по Деснянському району. По Троєщині. Жителям інших районів, де є метро, можливо, дана стаття може видатись дивною. Але якщо ти живеш на Троєщині, то в тебе не залишається вибору. Кожен день в тебе розпочинається і закінчується з боротьби за місце в транспорті.

 

Уявімо, що ви їдете додому з центра Києва і хай це буде сьома година вечора. Поспішаючи крізь джунглі малих архітектурних форм навколо станції метро Лісова, ви одразу побачите зупинку тролейбуса номер 37. Там буде як мінімум три (можливо, і чотири) лінії людей. Людей, які, як і ви, їдуть додому, людей втомлених і роздратованих, людей, які просто хочуть швидко і спокійно дістатись з точки А в точку Б, використовуючи київський громадський транспорт.

 

Але ні швидко, ні спокійно в них сьогодні поїхати не вийде. Поволі, трясучись і стонучи, наближається величезний зелений тролейбус. Одразу впадає в око його сумний, обідраний вигляд. Напевно, тролейбусу би вже давно хотілося на пенсію, але його роками змушують працювати.

 

Двері відчиняються і починається бій за місце. Не сидяче місце, бо сидячі будуть зайняті за декілька секунд. Просто за місце у тролейбусі. Люди, немов почувши постріл пістолету олімпійської стометрівки, викрикуючи образи, штовхаючись, заповнюють старий тролейбус. Двигун заводиться, різкий поштовх, який знаменує початку руху при якому деякі пасажири не можуть втриматись і падають. Тролейбус номер 37 вирушає в свій рутинний шлях.

 

 

  

Дія друга

Ви зайняли місце у «гармошці», яка з'єднує два салони тролейбусу. Місце дуже незручне, ви з усіх сторін оточені іншими пасажирами. Деякі із них чхають, другі якось намагаються тримати пляшку пива у руці, треті щось гучно доводять у телефонних розмовах. Разом з вами стоять школярі, студенти, робітники, пенсіонери, інваліди. Разом з вами стоять жителі Києва, навколо вас, – українське суспільство.

 

Тролейбус постійно трясе і ви час від часу думаєте, як би не впасти, як би втриматись хапаючись за ржаві поручні. «Гармошка» виглядає так, немов в неї пальнули з дробовика, крізь дірки у гумі можна бачити, як пропливає мікрорайон Лісовий. Мікрорайон Лісовий не радує око, бо виглядає як депресивна радянська утопія. Сірість, старість, МАФи, стихійна торгівля, розбиті парадні, безвихідь. Але шлях же тільки розпочинається, ви ж їдете на Троєщину.

 

Раптово ви чуєте голос, який наближається до вас. «Середня площадка, оплачуємо!» Це кондуктор – людина, яка днює у цьому старому зеленому тролейбусі. Чомусь так повелось, що кондуктори на цьому маршруті часто жартують. Без жартів тут дійсно складно. На черговій зупинці: «Хлопці, досить з дівчатами розмовляти, заходьте вже і оплачуйте». Це звучить гротескно і дивно. Деякі пасажири радо реагують на жарти та розмовляють з кондуктором «про життя».

 

Ви купляєте проїзний талон і тут же для вас підготовлено сюрприз. Компостера в кондуктора немає, стаціонарних пристроїв в тролейбусі десь чотири й всі вони дуже далеко від вас. Тому треба просити людей закомпостувати. Ось така система. 2016 рік, в Копенгагені вже десяток років їздить автоматизоване метро, а Ілон Маск запускає комерційні ракети у космос. Ви просите людей – і люди компостують. В силу своєї старості компостер ризикує розвалитись при черговому акті засвідчення квитка. Ви продовжуєте свій шлях.

 

 

 

Дія третя

Нарешті ви бачите знайомі місця, тролейбус зупиняється на вашій зупинці. Подорож з центра Києва зайняла годину. Вам пощастило доїхати без заторів, з заторами було б важче і довше. Троєщина зустрічає нескінченними краєвидами житлових будинків і шумом великого міста. Ви замислюєтесь.

 

Роки йдуть, а деякі речі не змінюються. Однією із таких речей є тролейбус номер 37. Але він є лише одним з елементів життя в київських спальних районах. І таких історій по всьому Києву буде безліч. На Борщагівці, на Виноградарі, на Райдужному. Історій застарілості, незручності, неповаги, ігнорування. Але проблема в тому, що саме в спальних районах живе більшість киян. І кожен день вони, замість того, щоб комфортно пересуватись столицею, вимушені боротись, вимушені штовхатись. Бо інакше тут не можна. Майже кожен день життя сотен тисяч людей по всій країні починається і завершується тим, що ми переживаємо годину транспортного знущання. Після якого так важко посміхатися та просто бути приязним. Після цього важко будувати нову державу, бути розумним, співчутливим, бути нормальним. 

 

Ви обертаєтесь, щоби провести поглядом старий зелений тролейбус. Він з писком і шумом їде далі, купаючись в променях сонця, що заходить. Скоро ви прийдете додому, ви досягли точки Б. Але насправді ви нікуди не виходили, тому що завтра двері тролейбусу знову відчиняться і для вас все почнеться знову.

 

Фото: Юлія Беба


comments powered by Disqus