27 серпня 2014

Життя крізь сльози: чому українцям потрібно не боятись плакати

Український взуттевий рітейлер Наталія Валевська розмірковує над тим, чому українцям треба навчитись не боятись плакати.

 

Останнім часом, місяців так шість-вісім,  стало дуже важко стримуватися від плачу. Ці підступні поколювання в очах, коли знаєш, що от-от поллються сльози, та ще й у супроводі мурах по шкірі, а ти посеред публіки чи колег чи в громадському транспорті, одним словом – у геть неплакальному місці! Часто вони приходять без попереджень, ба навіть без видимих приводів. Наприклад, накочуються від прочитаного в маршрутці фейсбук-статусу про те, як закарпатські роми збирають гривні на АТО, або від побачених на узбіччі Богатирської хлопця і дівчини, які обіймаються так, ніби завтра не буде. Не кажучи вже про смерті. Поранення. Збір коштів на лікування. І знову смерті.

Фотографія: shutterstock.com

 

Я пам’ятаю, як багато років тому, після першої серйозної житейської травми (розбитого серця, звісно), кілька місяців безутішно ридала, а потім оперативно і по-дорослому виростила на собі панцир, такий, знаєте, п’ятого ступеню захисту. Після того мантра «залізні леді не плачуть, бо заржавіють» замінила «поплач, попустить», а сльози стали настільки нечастими, що іноді хочеться, та не виходить.

 

І от, у цьому прекрасному багатообіцяючому 2014-му, нас усіх поміщають в часопросторову капсулу, яка повністю руйнує цей панцир. Обурення, гнів, безсилля, лють, відчай, страх, непевність – лише частина емоцій, які не просто увірвалися в наші життя разом з Майданом і війною. Вони стали основою нашого світосприйняття. Настільки фундаментально, що інколи прогулянка чи посиденьки з подругами видаються гріхом – як можна веселитися, почуватися щасливою чи сміятися, коли там – таке, і треба плакати.

 

«Треба плакати». Цей стереотипний народний імператив, який умовно можна застосувати до будь-якої складної ситуації. Всі недобрі емоції, описані вище, виливаються зазвичай слізьми. Принаймні, у жіночій частині суспільства: дівчачі спільноти нашого часу рясніють дописами на тему що робити з собою у цій війні? 

 

Як припинити ревіти над кожною картинкою? Як зняти перманентне почервоніння очей? Як не читати новин? Як не плакати? Як плакати, щоб залишитися після цього адекватною?

 

З іншого боку, є чоловіки, які не плачуть, бо не годиться. Мій друг днями, втішаючи мене при черговому досяганні емоційного дна, сказав: «Вам, жінкам, легше, ви можете виплакатися, а ми ні».  Ця нав’язана суспільством крайність зараз  грає проти наших чоловіків. Не вірю, не хочу вірити, що їх не діймає вся ця жесть: розкидані тіла,  чорні свічки поруч з молодими усміхненими обличчями у френд-стрічці,  збори коштів для колеги/друга/брата, якого раптово мобілізують і відправляють, у чому сидів, прямісінько на фронт. Адже ми всі знаємо, просто не визнаємо в голос, що плакати – не боляче, не соромно, і навіть корисно. Вчені кажуть, що зі сльозами з організму виходять речовини, які відповідають за стрес, і  88.8% - цифра виглядає надто притягнутою за вуха, але ж так хочеться їй вірити!, ну, може, трохи менше з поправкою на нелегкість ситуації, але все ж – 88,8%  людей почувають себе краще після того, як виплачуться.

Фотографія: shutterstock.com

 

Тому давайте не боятися плакати. Можна ж дозовано, раз у необхідний кожному з нас період пускати сльози від чогось вибраного, профільтрованого і перевіреного на предмет відсутності жесті і деструктивних емоцій, зокрема безсилля, страху і відчаю. Наприклад, сьогодні в мене це Скрябінові «Місця щасливих людей» про метро нічного Берліна і погляд через фату, нещодавно був сюжет про прощання зі Всеволодом Нестайком, на книжках якого росте вже й моя дитина, а завтра, цілком можливо, я дозволю собі розплакатися хай гіркими, але повними гордості слізьми над листом 8-річного хлопчика солдату в АТО, який починається словами «у мене немає тата, а дідусь інвалід, і крім тебе нас із мамою нікому захищати».

 

А потім, коли війна закінчиться, ми знову навчимося не плакати. Можна замінити сльози мурашками. Не тими, що металевими лапками проколюють шкіру до вен і артерій і напускають жаху в кров, а  радісними і лоскотливими.

 

Бо, зрештою, все буде добре. Я знаю, я питала.


comments powered by Disqus