20 серпня 2014

Люди не міняються: трагедія полонених на Донбасі

Письменниця і журналістка Катерина Бабкіна розмірковує над тим, як люди на Сході перетворились на товар, який вимінюють одне в одного.

 

Коли мені було три роки, старший брат і його друзі збирали вкладки з жуйок «Турбо» і «Фінал» – інших жуйок в Радянському Союзі фактично не було. Машинки і футболісти мали свою особливу ціну – чомусь дуже добре запам’яталося, що якимись особливо цінними були Мазда і Гуліт. Мені теж купували жуйки, коли їх купували брату, і мені чомусь дуже часто траплялися Мазди, і ще частіше – Рууди Гуліти. А подобався мені Марадона. От всі його друзі і збирали багато-багато Марадон, щоби виміняти їх потім на мого чергового Гуліта.

 

Тепер десь в Донецьку мій приятель сидить у підвалі, як Марадона. Їх збирають питому кількість для ваги і віддадуть нам, коли наші військові візьмуть в полон чергового Гуліта.

Фотографія: shutterstock.com

 

Колись, коли він повернеться, цей мій приятель, я розкажу йому, що він як Марадона, тільки без наркотиків, хоча невідомо, звісно, чим його там накачують. Поки що я іноді говорю з друзями про те, як оцінити, чого ти був би вартий в разі обміну тебе на когось ще – такі тепер наші абсурдні розваги. Звісно, ніхто з нас нічого не вартий за військовими мірками. Це ніби як жарт цього специфічного часу – помірятися своєю обмінною цінністю. Хтось, наприклад, громадський активіст, а хтось журналіст, а когось є кому викупити.

 

Такий зараз час – час страшних блюзнірських жартів. Є якісь свої військові критерії і цінності, але попробуйте, розкажіть дружині якогось рядового, що він менш цінний, ніж офіцер, тому офіцера дотримали до обміну, а рядового застрелили в підвалі. Скажіть друзям блогера, якого викрали, щоби збити трошки грошей, але не знайшли в кого цих грошей вимагати, забули, забили, пересварилися між собою, що-небудь йому відрізали зі злості і кинули десь помирати, - що він був просто менше цінний, ніж громадський активіст.

 

Люди, котрі повертаються зі Сходу, розповідають, що полонених розстрілюють десятками, ніхто їх не рахує і ми про це ніколи не дізнаємося. Ці полонені, виходить, не цінні. Навіть не так – не просто «не цінні», а, як це часто тепер там трапляється, випадкові.

 

Новий напрямок urban legends через кілька років по тому всьому – про те, як сім’я та друзі чекали-чекали юнака, який зник безвісті на Сході влітку 2014, і врешті він повернувся – сильний, загартований, після нового прекрасного життя, розібравшись з усіма таємницями, подолавши всі повоєнні складнощі. Так поверталися в уяві оповідачів зниклі у В’єтнамі американські солдати. Кажуть, дотепер є сім’ї, які все ще чекають. Хтось навіть зніме про це кіно, про тріумфальне повернення хлопчиків, зниклих на Сході. Хтось повернеться насправді? Навряд чи.

 

Всюди пишуть, що наші перші військові, котрі повернулися з полону чи котрих виміняли, гідно переносили катування і знущання, хоча за незначним виключенням – для чого їх катувати, що вони справді кому там можуть сказати? Допити журналістів, активістів, операторів – без сенсу. Що від таких можна дізнатися? Спитати їх хто винен і коли це скінчиться?

Фотографія: shutterstock.com

 

Тим часом справжніх військових, яких бодай гіпотетично готували до перебування в полоні й катувань, там зараз не так і багато. Більше просто людей, з різних причин готових захищати свою країну – їх такі епізоди в житті, здається мені, ламають і калічать десь глибоко всередині назавжди. Цікаво, чи перед кожною наступною військовою операцією вони прикидають свою вартість і перспективи бути обміняними в разі потрапляння в полон?

 

Я вже мовчу про зовсім звичайних людей, без зброї, виданої жодною стороною – ті, що не залишили небезпечні місця, потрапляють в полон просто бо хтось намагається на них заробити. Сильні звірі ловлять слабших, щоби продати. Які конвенції регулюють це? Які правила і кодекси?

 

Люди продовжують зникати, ними міняються, їх купують і вимінюють одне в одного – зовсім як Марадон з мого дитинства збирав так полонених, відбиваючи їх в своїх колег, Бєс, щоби обміняти на Гуліта-Кулигіну.

 

І ніхто, в сумі, не може зупинити ці смерті безсенсовно затриманих в полоні, і курсацію полонених між польовими командирами і просто бандами, і ситуативні рішення, від кого ще є користь, а кого можна позбутися. Що в нас є, в нашій маленькій страшній війні? Один переговорник і група людей з ним? Умовний статус чи то викрадених, чи то полонених – адже полонених можуть брати люди, котрі офіційно ведуть військові дії, а в нас на Сході люди тільки “захищають свої права”.  Виходить, так собі – неясно що, але з страшними наслідками.

 

І від цього прямо хочеться війни. На війні – порядок.


comments powered by Disqus