6 листопада 2015

Країна для розуміння: Ліван як ліки від стереотипів

Українка Анастасія Марушевська нещодавно подорожувала Ліваном. Для Platfor.ma вона написала про те, чому ми всі живемо у полоні стереотипів, як сміття стало причиною потужних протестів та чому варто пам’ятати про те, що у всіх нас є кров іммігранта, жителя світу, біженця і терориста.

 

 

У ліванського музиканта і композитора Ібрахіма Маалуфа дуже особлива труба. На відміну від звичних трьох вона має чотири кнопки. Четверта виконує орієнтал-функцію – допомагає відтворювати мелізми, властиві традиційній близькосхідній музиці. Музикознавці, певно, назвали б це мікрохроматикою, я назву це глибинно красивою особливістю орієнтала – виконувати чверть-тони замість звичних нам тонів та напівтонів.

 

Цю трубу створив батько Маалуфа Насім, видатний ліванський музикант. Ібрахім майже все своє свідоме життя прожив у Франції, покинувши рідну країну в часи тривалої громадянської війни. Він рано почав грати і згадує свої перші музичні «виступи» у Лівані, коли він сідав за клавіші фортепіано, аби заспокоїти рідних у тривожний час. Вся його творчість наскрізь пронизана Ліваном, а особливо Бейрутом. Саме його музика стала моїм приводом поїхати туди.

 

У мене не було чіткого уявлення про країну, але спілкування з сирійськими друзями допомогло поїхати у Ліван з уже розвінчаними міфами, які можуть виникати про згадці про Близький Схід. Адже поки я не зіштовхнулася з людьми звідти, я так само мала лише нав’язане телебаченням хибне уявлення про «зони конфлікту». Це як пам’ять про щось, що ми ніколи не бачили. Можливо, виною тому є насадження образів терористів і кадри з сектору Газа. Розум завжди підказував, що на Близькому Сході все не так, але неможливо зрозуміти, як же там насправді, поки не побачиш на власні очі.

 

Перед поїздкою мене не раз переконували, що «молодій незаміжній жінці» слід відкрити ліванську візу заздалегідь. По-перше, це неможливо, оскільки у нас безвізовий режим. По-друге, хтось щось очевидно переплутав, оскільки це зовсім не та країна, в якій є гендерна дискримінація на державному рівні.

 

Я також багато чула про жорстку перевірку в аеропорту, але це ще один міф. На паспортному контролі всі були милими, лише ретельно розпитували, чи є у мене тут друзі і до кого я їду.

 

Французький шик Бейрута

Буду лаконічною: у Лівані жінки не ходять в паранджах, а чоловіки з автоматами.  Звісно, можна зустріти жінок в хіджабах, інколи навіть в нікабах, які закривають обличчя. Насправді це ще одна ілюзія про іслам, адже приховувати все тіло властиво в основному жінкам Афганістану та частково Пакистану, і це швидше традиція, ніж питання релігії, оскільки Коран не вимагає закривати обличчя. Хоча правила і закони є лише такими, якими їх трактують люди.

 

Наступний стереотип – у Лівані немає війни. Коли я збиралася до Бейрута, то часто чула: «Куди ти, там же війна і терористи». Звісно, спокійними країни Близького Сходу назвати важко, оскільки тут завжди є Ізраїль і терористичні організації, які ведуть між собою війну. Але, як завжди і всюди, це мало стосується рішень людей.

 

Ізраїль – це, звісно, окрема історія, його немає на картах Лівану та інших близькосхідних країн, там Палестина. Ще одна країна без країни, яка розкидала своїх жителів по всьому Близькому Сходу. І якщо раніше у Лівані існувала проблема палестинських біженців, то зараз до них додалися ще й сирійські. Проте за час там я жодного разу не почула негатив у їхній бік, хоча Сирію ліванці історично не дуже люблять. Але їхніх людей захищають, а це той рівень свідомості, який нам, певно, ніколи не осягнути.

 

Спершу Бейрут справив неоднозначне враження. Шалена спека, багато старих напівзруйнованих будівель поряд з новенькими високими готелями. У Бейруті дуже своєрідна архітектура, багато закинутих віл, в яких колись жили французькі добродії або просто заможні люди. Такі будинки заворожують, особливо коли на них помітні затерті сліди від куль з часів громадянської війни.

Я багато чула, що Бейрут дуже змінився. Мені не було з чим порівнювати, але все виявилося прозаїчним – через корупційні схеми землі біля моря були продані під зведення розкішних апартаментів та готелів замість охайних східних будиночків. Ці ж будівлі перетворили колись публічні пляжі на ліванську «Аркадію», але значно красивішу і богемнішу, ніж одеська.

 

Власне, та сама корупція стала причиною недавніх потужних протестів у місті, які почалися під хештегом #YouStink. Бейрут дійсно завалений сміттям, при чому це має не так стихійний характер, як територіальний. Є окремі зони з кипами сміття, яке просто немає куди вивозити. У час, коли місце у сміттєвій ямі доходило свого логічного фіналу, замість створення нової, влада, певно, вирішила витратити гроші на нагальніші особисті потреби. Тому хештег апелює більше не до міста, а до влади.

 

Мені здавалося, що у Бейруті має відбуватися щось схоже на Майдан (певно, тому, що це єдиний тип протестів, який я бачила на власні очі). Але у день мого приїзду все було досить спокійно. У центрі міста стояло кілька наметів з протестуючими, які оголосили голодування, а під Міністерством екології зібралася невелика купка людей. Найактивнішим був чоловік зі стрічкою на руці, який, як мені потім розповіли, був з розряду наших тітушок – провокував на агресію. Таких там знають в обличчя ще з часів попередніх демонстрацій.

 

У рамках запобігання терористичним актам центральний район міста перекритий. Там розташовані органи влади, тому фотографувати заборонено, про що нам привітно хорошою англійською розповів військовий. Там взагалі всі говорять трьома мовами – арабською, французькою і англійською. Навіть між собою, не помічаючи переходів.

 

Звісно, маленькі військові блокпости на перехрестях спершу створюють не дуже комфортні відчуття, але десь на третій день мені це почне здаватися ще однією ознакою міста. Особливо після того, як я побачила двох військових, що сиділи у тіні і співали.

 

Траса Бейрут-Дамаск крізь історію людства

До чого я так і не змогла звикнути у Лівані – це трафік. Дотримання правил дорожнього руху не дуже властиво східним народам. Але цікаво, що у них всюди хороші дороги, навіть серпантин далеко від цивілізації рівніший, ніж дороги української столиці.

 

Територія Близького Сходу – місце, де зародилася цивілізація. Тут був створений перший алфавіт, жили найвидатніші філософи та діячи культури свого часу. Коли трасою Бейрут-Дамаск я наблизилися до кордону з Сирією, який збігається з гірським ланцюгом Антиліван, то переді мною відкрилася долина Бекаа, місце зародження древніх цивілізацій. На фото видніється древнє озеро і глибоко в тумані – гірський масив Хермон, що згадується у Старому Завіті у Книзі Еноха. Коли ангели вирішили спуститися на землю до людських жінок, то свій намір вони закріпили саме на цій горі.

 

 

Ліванці підтвердили мою віру у вплив генетичної пам’яті на сучасну поведінку людей. Так от,  ліванці здалися мені мудрішими, ніж решта народів, серед яких я опинялась. Весь цей культурний досвід та пам’ять перших цивілізацій тече у них разом з кров’ю, тому мене злить і смішить одночасно, коли я чую про всі ці нав’язані стереотипи щодо арабського суспільства. Так, саме суспільства, бо культурним спадком і традиціями відрізняється одна нація від іншої, а не релігією і кольором очей.

 

Звісно, близькість древньої долини до сирійського кордону означає поселення біженців. Живуть вони без умов на відкритій території, але ліванська влада не чіпає їх, оскільки ті стали сільськогосподарською робочою силою. Вся Європа страждає від урбанізму, але не готова опуститися зі свого піднебесся. Видно, забули, як самі колись були біженцями. Або можуть колись стати.

 

Питання Сирії та біженців піднімалося протягом усієї моєї поїздки. Особливо момент того, як у західній пресі викривлюють факти. Не говорять найпростіше: невже всі 22 млн населення можуть бути терористами? Невже на кордонах стоять тисячі членів ІГІЛа? Коли я була у Стамбулі, то моя подруга-турчанка, яка працює лікарем у прикордонному містечку Едірне, розповіла, як на її очах витягнули труп сирійського біженця, закатованого до смерті на грецькому кордоні та викинутого у річку. Він був викладачем.

 

Ліван – дивовижне поєднання страху та умиротворення. Таких спокійних і впевнених моментів я не переживала до цього. Дорогою з гір ми проїжджали маленьке древнє містечко з його гірським туманом, маленькими кафешками та неспішними жителями. Вгорі величаво стояли вілли 50-х років, збудовані, певно, за часів французького мандату тут, коли європейська богема приїздила до Лівану творити та відпочивати. Дух старого французького шику досі відчувається всюди, особливо коли бачиш літніх тіток з прислугами-філіппінками або колекційні авто замість триярусних джипів.

 

Друзи, мусульмани, християни і комплекси

Релігія – це точка відліку щасть та бід цього регіону. Ліван має цілий букет релігій, у них навіть державне правління побудоване за релігійним принципом, при чому президентом має бути мароніт. Ось вам і араб-мусульманин-терорист. Лівану був нав’язаний іслам, який насправді має таке ж відношення до тероризму, як колесо до повітряної кулі. Коли хтось озвучує подібну асоціацію, мені хочеться нагадати, хто здійснював хрестові походи і вирізав мусульман без причини і жалю. Історія циклічна, всі ми колись були терористами.

 

У християн на Близькому Сході є певний комплекс меншовартості. Вони з усіх сил намагаються нагадувати про себе, хоча в у тому самому Лівані їх і так близько 60%. Тому дуже тішить, коли у центрі міста бачиш нову красиву мечеть і старішу християнську церкву поруч, яка почала будувати високу дзвіницю. Ну, щоб не уступити мусульманам.

Ще один не дуже поширений у західному світі факт, що у Лівані та Сирії значну частину населення складають друзи, які йменують себе «муввахідунами», тобто «об’єднаними» у недослівному перекладі. Їх часто відносять до течії ісламу, але насправді це – етноконфесійна закрита група, у вірі яких присутній момент езотерики. Вони вірять у переселення душ і їхню безсмертність, і що життя виникає від іскри вічної волі. Але якщо ви раптом захочете стати друзом, у вас немає шансів, оскільки муввахідуном може бути лише народжений у відповідній родині.

 

Фатум Бейрута

Ліванці – це щось дуже особливе. Їм хочеться посміхатися, бо вони завжди посміхнуться у відповідь, вони на рівні відчуттів здаються сильнішими і мудрішими. І Бейрут для них  – це більше, ніж місто. Це таке рідкісне ставлення до своєї великої чи маленької батьківщини, властиве арабським народам. Я не можу впевнено говорити про країни і міста, в яких не була, але можу сказати про Бейрут. Це місто – фатум.

 

Достатньо просто подивитися на людей, коли ті говорять про нього. Емігранти повертаються у Бейрут не з тих причин, що наші. Це не ментальні розбіжності і не туга за батьківщиною. Це щось інше – вони не можуть без Бейрута, вони ніби зобов’язані йому, наче тільки тут вони – це вони. Я і на собі відчула вплив цього міста, ти наче «більше ніколи не будеш колишнім», бо впустив у своє серце трагедію і тонку красу його вулиць, посмішок, ароматів, музики, будинків і дірок у них.

 

Таким лишився Бейрут і для Ібрахіма Маалуфа. Це його фатум, як і всіх, хто там народився. І додаткова кнопка на його трубі для мене – не просто ілюстрація подрібнених музичних тонів. Це ілюстрація того, що суспільство Близького Сходу відрізняється від усіх інших на свій чверть-тон. Як українська акапельна манера співу відрізняється від американського блюзу, а народні ірландські пісні від індійських мантр. Але якщо зазирнути всередину, то все це – музика, а ми всі – одне людство. У всіх нас тече кров іммігранта, жителя світу, біженця і терориста.

 

І закінчу словами видатного ліванського письменника і філософа Джебрана Халіля Джебрана: «Джерело страху – у вашому серці, а не в руках ворога».

 

 


comments powered by Disqus