29 грудня 2016

Іронія волі: чому Україні варто звільнитись від традиційного новорічного кіно

Декомунізація в Україні має зачепити не тільки тиранів чи комісарів, але й смішне та святкове – так вважає журналістка Галя Василенко, яка написала для Platfor.ma про те, чому треба забувати про традиційні радянські новорічні фільми.

 

 

«Декомунізація завершиться тоді, коли «95-й квартал» не використовуватиме жарти з радянських фільмів. І взагалі, коли ці жарти перестануть бути смішними», – цю фразу десь в нетрях школи «Виклики декомунізації» від Школи журналістики УКУ сказав її керівник Ігор Балинський.

 

Святкові традиції багато в чому є важливішими і знаковішими топосами ідеологій, аніж будь-які назви вулиць, меморіальні дошки чи мозаїки в поліклініках. Радянський сценарій свята включав в себе збір родини/друзів на фоні килима на стіні хрущовки. Перед ними – стіл з обов’язковим меню. Коли Coca-Cola і мандаринок не було, то радували традиційні «Советское» і олів’є. За столом – маленький кубик телевізору, який транслює «Голубий вогник» і добірку стратегічно необхідних новорічних фільмів.

 

Зараз статистика вечірок збільшилась, але свято й досі лишається сімейним простором. Декомунізувати олів’є я не стану, а от щодо телевізора – асортимент святкової телепрограми розширився зразками західної святкової культури. Втім, традиційний радянський джентльменський кінонабір лишається.

 

Радянська ідеологія надійно опанувала геній кінематографу. Важливим для кіно цієї держави, що довгий час була своєрідною залою очікування на світле майбутнє, є культ особи, притаманний радянському суспільству – посилена увага до біографічності, особистих якостей – відповідних до образу «нової людини», які інтенсивно пропагуються. І такі, здавалось би, неприємні речі є дуже важливими факторами в кінотрадиції під знаком серпа й молота.

 

Акцент на особистості, зокрема в кіно, пояснюється потребою виховання радянської людини на прикладі головних персонажів. Комедійний жанр аж ніяк не є безпечним: запорука комедії полягає в можливості самоідентифікації себе з головним персонажем. Нас смішить британський сітком «Black books», бо впізнаємо себе в алкоголікові-книголюбі, який не справляється з бюрократичним морем. Нас смішить «Сам вдома», бо усі ми боїмося великих порожніх будинків; охоче віримо ЗМІ і старшим братам, навіть якщо вони розказують про двірника, який порубав лопатою цілу вулицю. Нам весело спостерігати самостійне життя Кевіна, бо кожен, хто починав жити сам, купував напівфабрикати і у молитві перед трапезою дякував за супермаркети і знижки. Нам смішно від того, що ми віднаходимо в собі. Тоді чому нам смішно від «Іронії долі»?

 

 

Що такого смішного (ба більше – романтичного! Це ж бо такий радянський ромком) в історії про те, як новорічне святкування перетворюється на дантівське пекло, де навіть Вергілій не витримує? Давайте прояснимо: кожного року 31 грудня вони з друзями ходять до лазні. Хто вони? Середнього віку чоловіки, з-поміж яких є і такий собі Женя Лукашин – головний герой стрічки. Він звичайний «мужик»: зріст – середній, вага – середня, колір очей – середній, колір волосся – середній, інтелект – середній. Нічим не вирізняється, має традиції, наречену і маму, яку кличе, коли не може піднятись після вільного падіння, перечепившись за власні штани. Нормальний радянський громадянин – в ньому й не має бути чогось особливого. Він в принципі не може бути талановитим чи самостійним – він же радянський герой, а такі апріорно особливі своїм партквитком, традицією бані та й потому.

 

Може посмішити момент з випадковим вильотом до Петербургу – я й сама після роботи чи гулянки можу на метро не на тій станції вийти. Але й тут доведено до абсурду: з одного боку, «наши люди в булочную на такси не ездят», а з іншого, вони можуть випадково з перепою пролетіти літаком через неосяжну країну. Майже смішно.

 

Отож, нормальний радянський громадянин Женя Лукашин втрапляє до квартири, яка виявляється не його. Власниця помешкання, звичайно, Барбара Брильська, але під збільшуваним склом кінокамери ми бачимо вчительку російської мови й літератури Надю, яка вже з десяток років «два рази на тиждень» зустрічалася з одруженим чоловіком. З цього рабства її рятує Іпполіт. Для нього вона готує святковий стіл, його вона очікує, як та замкнена в фортеці принцеса. Але до принцеси приходить не очікуваний принц Іпполіт, а Женя. Іпполіт дарує їй французькі парфуми і цим тільки утверджує свій образ антигероя – для чого тобі запахи загниваючого заходу, якщо ось тут, дарунком долі в твоїй квартирі, в романтичному диму перегару сопе нормальний радянський чоловік. Він співає їй «Если у вас нету тети», а вона йому – вірші Ахмадуліної, які розповідають про гнітючу самотність героїні.

 

Жіночий персонаж тут – вкрай типовий і серйозних розглядів потребує мало. Самотня красуня, яка шукає порятунку в мрії про чоловіка. Подібний образ часто використовується в кіно й літературі, аби описати, якою має бути та мрія. Це спекулятивна практика і вдаватись до її критики тут не станемо – про це вже написані томи. Але погляньмо, якої мрії удостоюється «нормальна радянська жінка», до якого ідеалу має прагнути глядач.

 

Отож, на що надихає Женя Лукашин: по-перше, мама – твоє все. Навіть якщо тобі далеко за 30, не переймайся тим, що живеш в неї на плечах – це ж мама. Вона – берегиня, вона має пхати на собі твоє обважніле від алкоголю тіло, коли ти не дійшов до вбиральні. До речі, саме вона має вирішувати, з ким тобі пов’язувати своє життя. В неї статус такий – виконувач обов’язків твого життя. Не приймай рішень – ходи в баню, на роботу, а все інше якось буде. Прийняття рішень – то дурна справа. Переклади її на маму. Або ще краще – на державу. І не переймайся: якщо в тебе нема тьоті, її втратити не можна. І якщо рішень не приймати, то за них і відповідальності нести не треба. Чистісінький тобі ніцшеанський ніґілізм.

 

На що нас надихає Надя: нічого не вимагати від чоловіків. Вони – вища раса і, якщо вже він не може визначитись між тобою і дружиною, то десять років два рази на тиждень приймай його в своїй квартирі. До речі, своя квартира є у мами Жені, у Наді, у нареченої Жені і в Іпполіта: жінки мають свою резиденцію для обслуговування, а чоловік має квартиру лише в випадку власного статусу антигероя.

 

Коли не складеться – завжди є варіант Іпполіта: імпозантний бездушний чурбан, геть позбавлений почуття такту і емоційної врівноваженості. Зате дарує парфуми. Але ж жінки – творіння тендітні: їм потрібна турбота (радше акт турботи – бути суб’єктом турботи, а не об’єктом), потрібна романтика. І тому, якщо в новорічну ніч під твою ялинку доля покладе п’яне тіло, яке вилетить найближчим рейсом, то збери свою сумочку і, попередньо заспівавши гімни хвали долі, вилети за ним. Навіть якщо він не запрошував – любов вона така: поки не завоюєш, не буде.

 

На що нас надихає Женіна мама: тримай вуздечку міцніше, і буде тобі невісткою Барбара Брильська.

 

 

Чому цей фільм так подобається? Чи це не активна форма садомазохізму? Як можна любити фільм, в якому ледь не найсмішнішою фразою є «Я требую к себе уважения!»? Що з нами не так, що нас смішить ця банальна потреба поваги до себе? Що з нами не так, що ми своїм святковим героєм, героєм прийдешнього року робимо людину, яка непридатна до жодного самостійного рішення, повністю позбавлена будь-яких характеристик і є разюче безбарвною? Чому святковий вихід до нової календарної епохи мусить бути в супроводі радянської сірості, непридатної до будь-якого, окрім як споживацького, життя?

 

Ігор Балинський пророкує успішний кінець декомунізації, коли усі ці речі припинять викликати в нас сміх. Я вірю йому: коли мене не смішитиме власна нездатність приймати рішення, коли мене не смішитиме те, що я перетворюю свою маму на власного секретаря, – коли це умовно смішне не викликатиме в мені нічого, окрім відрази, тоді я можу назвати себе не-homo-sovieticus. І жити при цьому можна на вулиці з будь-якою назвою: сміх – це вирішальна частина особистості, яка відрізняє людину від тварини. Це Аристотель сказав – йому можна вірити. І якщо своїй вирішальній людській ознаці ми приписуємо легковаження власними волею і достоїнством, то яка ж гадость ця наша «заливная рыба»!

 

Не знаю, коли Україна декомунізується. Але давайте по-дитячому повіримо в прикмету, яка обіцяє наступний рік таким, яким ми його зустрінемо, і зустрінемо його не «совками». Можливо тоді 2017 стане трошки кращим.

 

В тему: 8 легких комедій для 1 січня.