16 червня 2014

Як ми можемо: чому під час війни йдуть концерти

Письменниця та поетеса Катерина Бабкіна розмірковує над тим, чи можна читати вірші, слухати музику і жити, коли в твоїй країні йде війна.


Колись моя однокласниця вийшла заміж за ліванського вірмена й оселилася в Бейруті. За рік, в травні 2007 ліванські війська розстріляли палестинських радикалів під Тріполі, або може навпаки, – іншими словами, хтось когось розстріляв, і на Бейрут полетіли бомби. Якийсь український діяч надав свій літак для евакуації з Лівану українських громадян, але громадян там було більше, ніж літака. Я зателефонувала однокласниці з порадами, на яких засадах в цей літак потрапити разом із чоловіком. Вона відповіла щось, що тоді не налізло мені на голову: бомби, сказала вона, не в нас. Бомби за вісім кілометрів. Все гаразд.

 

Вісім кілометрів автом я долала щоранку на роботу. Моя колишня однокласниця була на четвертому місяці вагітності.

 

Колись в окупованому Парижі тривали вечірки, й борделі були переповнені навіть в невдалі дні – й переважно не окупантами. Артисти опер, театрів, балетів та кабаре продовжували виступати, в театрах ставили прем’єри. Потім багатьох з цих людей звинуватили у колаборації. Світ надовго розділився тоді на тих, хто вважав, що танцювати, співати і ставити вистави для фашистів – злочин, і тих, хто з різних причин так не вважав.

Як ви можете грати концерт, коли людям бракує бронежилетів?
Фотографія: shutterstock.com

 

Колись Мартін Селігман, продовжуючи досліди по схемі Павлова, ставив експеримент, в ході якого намагався виробити в собак умовний рефлекс страху високого тону. Собак било струмом під гучні високі сигнали, вони не мали ніякої змоги уникнути удару, ніякої чарівної кнопки, котру треба натиснути мокрим носом. Після кількох днів високих різких звуків і ударів струмом Селігман залишив клітки відкритими, але собаки не виправдали його очікувань. Якби, почувши різкий гучний звук, вони тікали з кліток, щоби уникнути болю, це підтвердило би його бехейвіористську теорію. Але собаки, почувши той звук, лягали на підлогу і скавучали. Вони вивчили стан безпомічності. Так це і назвали – феномен вивченої безпомічності. Це психічний стан, котрий виникає, коли людина чи тварина не має змоги впливати на негативні обставини середовища, іншими словами, не має логічної чи дієвої схеми їх уникнути. Вивченість безпомічності полягає в тому, що здобувши такий рефлекс (чи травму) індивід не намагається уникнути негативного впливу чи змінити ситуацію на свою користь, навіть коли така змога в нього раптом з’являється – він просто лягає на підлогу і скавучить.

 

Колись в німецьких концтаборах умови існування в’язнів змінювалися щодня без жодної логічної на те причини – наприклад, сьогодні можна було підходити на п’ять метрів до чужого барака, а завтра вже розстрілювали за це. Сьогодні можна було лягти на землю перепочити, а завтра за це вбивали. Факт того, що люди не мали жодного уявлення про те, що можна, а що не можна, і відповідно – як убезпечити себе від негативних виявів середовища чи уникнути смерті, робив їх значно керованішими, аніж якби вони мали хоч якісь правила виживання, котрих можна було би дотримуватися.

 

Колись дослідники, продовжуючи вивчати відкритий Селігманом феномен, били струмом дві групи щуриків. Одних били рандомно і без жодної системи, вони були фізично зафіксовані і могли тільки отримувати задоволення. Інших теж рандомно і теж прив’язали, але в них був патичок, котрий вони могли гризти. Патичок ніяк не був пов’язаний зі струмом, тобто гризи не гризи – а рандомні удари тривали. Однак по закінченню експерименту перша група щуриків втратила всі свої навички виживання, здобула депресію і скоро померла, бо забула як здобувати їжу навіть коли її приносять в клітку; а друга група щуриків швидко забула поганий досвід і жила собі як жила. Так сталося тому, що в них була змога приймати рішення – гризти чи не гризти патичок, і за вчинення обраної ними дії їм не було нічого поганого. Це лягло в основу подолання формування стану вивченої безпомічності в обставинах, коли індивід не може уникнути негативного чи нищівного впливу подій та оточення: потрібно обов’язково робити щось, що можеш робити, сам вирішив, що вважаєш важливим і за що тобі нічого не буде.

 

Це все була довга преамбула. Коротка амбула полягає в тому, що з лютого я за себе і за значну кількість «тих парнєй» – діячів української культурної сфери, – дуже часто відповідаю журналістам і просто спраглим поговорити громадянам, переважно з-за кордону, на питання «... як ви можете?» Перед і після «як ви можете» бувають різні речі – наприклад, як ви можете писати про любов, якщо Небесна сотня? Як ви можете проводити Книжковий Арсенал, якщо в вас віджали Крим? Як ви можете готувати виставу до гастролів в Женеві, якщо журналісти та режисери перебувають в полоні? Як ви можете читати вірші на публіку, коли на сході вашої країни триває війна? Як ви можете грати концерт, коли людям бракує бронежилетів?» Свої варіанти можна підставляти і підставляти. Переважно я відповідаю – це просто все, що ми можемо. Мене рідко розуміють.

Добре, що ці речі повністю нами не заволоділи. Страшно, що живемо в такому важко контрольованому часі.
Фотографія: shutterstock.com

 

За зиму ми вивчили стан постійної жалоби, запах близької смерті дорогих, або принаймні просто сильних і якісних людей, вивчили, що ніхто нам не допоможе, крім нас самих, а в певних ситуаціях і ми самі собі допомогти не здатні. Вивчили, що процеси, котрі запустилися в країні з нашого бажання і за нашої активної участі, триватимуть довго і що, поклавши руку на серце, мусимо визнати, що добре і легко нам найближчим часом не буде. Вивчили, як кожен ранок дивитися на вибраних сайтах, чи ніхто із знайомих і друзів не загинув і не потрапив в полон, як переживати болісні моменти, не втрачаючи працездатності, як перестати возити з собою на щодень закордонний паспорт і всі гроші кешем в надійній валюті, як їхати з країни у справах чи на відпочинок – і повертатися назад, як втрачати друзів і родичів за російським кордоном, як допомагати і надавати притулок, як контролювати свої та модерувати чужі страхи та істерики, як фільтрувати інформаційні потоки і не божеволіти від того, що за півтисячі кілометрів звідси на території нашої країни триває справжня війна. І ми все ще не вивчили стану безпомічності. Це велике колективне досягнення, це прямо якесь «миздобули».

 

Мій колега, наприклад, каже – в мене троє найкращих друзів, один з них живе в Донецьку. В Донецьку? – перепитую я, – то може, їх вже двоє? І ми сміємося з цього, розумієте? Ми звикли, що недалеко від нас вбивають і що ми не можемо дати собі з цим ради. Ми звикли іти танцювати всю ніч, випивати на барі, обговорюючи збитий цього ранку літак, в якому загинули інші військові, і потім танцювати далі. Звикли призначати побачення на пікетах з вимогою розшукати та звільнити наших зниклих колег і йти займатися сексом після таких побачень. Звикли не страждати від прихованого почуття провини, купуючи красиві речі чи квитки на літак до моря, не перераховувати на бронежилети кожен обід в ресторані і кожну одиницю нової білизни. Звикли писати, грати, малювати, знімати, робити свої фестивалі, видавати свої журнали без усвідомленого завтра, бо завтра може і не бути, або принаймні завтра буде вже правда не до книг, танців чи журналів. Звикли, що коли страшні речі зовсім поруч, живі задоволення і осмислена відсторонена діяльність – це єдина змога не збожеволіти від того, який ти маленький і безпомічний в принципі, не вивчити цю безпомічність і не лягти на підлогу скавуліти. Страшно, що до таких речей звикли так швидко. Добре, що ці речі повністю нами не заволоділи. Страшно, що живемо в такому важко контрольованому часі.

 

Добре, що живемо, бо можемо.


comments powered by Disqus