18 березня 2015

Homo Soveticus vs Україна: чому нам треба забувати про радянський менталітет

Режисерка Марися Нікітюк розмірковує над тим, якою проблемою для України є Homo Soveticus і як багато хто досі сподівається тихо пересидіти своє власне життя.

 

Фотографія: shutterstock.com

Все почалося з неприбраного узбіччя навпроти кладовища на Лісовій. «Такого, – заявив таксист, – при совдепії не було». Я подумала, що і правда, мабуть, не було, але таксист тут же додав: «І кладовище було красивіше». А потім почалося: «Нахрін ваш Майдан, треба було всіх розстрілять і в тюрми посаджати!»

 

Я живу в країні чудес, я мало чому дивуюсь, і набула звички не сперечатися з ідіотами. Але мій таксист, інтелігентного вигляду мужчина, видав сакраментальне: «Янукович би накрався врешті-решт, і заспокоївся б, всього ж не украдеш». Це якась міфологічна свідомість – нагодувати бога, все ж він не з'їсть, хто ж тоді буде йому молитися? Наче політики, олігархи і президенти – це якісь намісники богів на землі, і вони гіпотетично можуть наїстися і напитися нашої крові, така собі ідеологія Христа навпаки: їж мою плоть, пий мою кров, тільки відстань, хазяїн.

 

Так думала все життя і моя бабця, яка заперечувала існування Голодомору, але згадувала, як в 1933-му весною їли суп з трави. І як через багато років бігла з іншими по зруйнованому селу за портретом Сталіна і кричала: «Батько, на кого ж ти нас покинув?» От вона теж все чекала, коли всі накрадуться. І повторювала за героями Володіна: «Аби тільки не було війни». Але вона так і не дочекалась. Її плоть їли потроху всі, а червоний бог партії забирав собі по черзі все, що вона любила, без перевірки і жалості. 

 

Після жаху Другої світової, коли євреї перетворювались на попіл, а радянські народи – на гарматне м’ясо, яким закидали поля, виробився зручний для влади умовний рефлекс. Треба терпіти, аби  все це не повторилося. Але ж ні! Життя – це боротьба, і за себе треба боротися завжди: і з вождем, і з батьком, і з сусідом.

 

А натомість у наших людей присутня незламна віра у фатум і у все погане. «Ніхто нічого тут не доб'ється!» – бризкає слиною мій таксист, а мені його навіть не шкода. Він стара людина, стара не ззовні, стара всередині, Homo Soveticus. Тебе мають вчить, радянська людино, забезпечити прожитковим мінімумом і банкою литовських шпротів, а ти сиди слухняний і не висовуйся, і вчасно принось жертви пантеону КПСС. Звісно і зрозуміло, що така система тримає в покорі гнидостний менталітет, на який ми всі скаржимося в купі з росіянами, мовляв, рання християнська травма, братовбивства, рабство і монгольське намісництво привчили нас бути такими, як ми є. А ще помірний клімат і орання землі неспішними волами зробили українця терплячим і хитрим. Але ж така система цей менталітет і підтримує, виробляючи не якісні зміни, а адаптацію до гіршого.

 

В живій же природі інстинкти змушують самця добувати їжу і ресурси собі, а також самиці і своєму потомству. І чим ти живучіша одиниця, тим більше варіантів ти матимеш на виживання і продовження роду. Це еволюція, їй все одно, з якої ти країни. А коли на цілій одній шостій суші людей демотивовували виживати, і як звірушек в зоопарку підгодовували кормом, то вони і дохнуть на волі, не здатні наздогнати і зжерти прудконогу газельку.

Фотографія: shutterstock.com
 

Життя агресивне. Варто тільки поцікавитись, як воно зароджувалось. Як вибухали гігантські перші мегазірки, щоб заповнити всесвіт новими необхідними елементами, що народжувались в їх серцях. Як утворювалися галактики, наша сонячна система – не було тут ніяких поблажок, виживало тільки те, що було найсильнішим і чому пощастило. Звісно, ми люди, ми побудували складні соціальні світи, ми вміємо адаптуватися, оцінювати і припускати, шо той козел за високим забором йшов по трупам, і варто його би на вила підняти. То таки значить варто. Бо інакше у персонажів типу мого таксиста збирається купа нереалізованої агресії всередині і він плює сам собі під ноги і волає, шо кладовище то було красивіше, Київ зеленішим, а дерева великими. Ага, авжеж, люди то тоді знали як вмирати за радянський терор, не то що зараз. 

 

Мій таксист, на жаль, не єдиний з тих самих інженерів, що їх наштампував Союз. Вони пили пальону водку, закушували литовськими шпротами, не висовувались і були щасливі в своєму м'якому утробному вакуумі тюрми народів. Він не хоче бачити перспектив, а хоче і далі заїдати водку шпротами, аби тільки не було війни. Бо він не здатний себе захистити, він ослаблений, йому всі щось винні, він усереднена копія копій – радянська людина.

 

Мені теж від всього тошно, від політики, від кількості зрад моєї країни і мене, від засмічених узбіч, від браку роботи. Я письменник і займаюсь кіно, і ні одне, ні інше нікому тут не треба. Але я не хочу нити, не хочу кидатись на випадкових людей зі своїми поверхневими і нерозумними твердженнями, розплескуючи життєдайну агресію безцільно. Адже вона дозволяє мені вижити і в мирний час, і під час війни.

 

Люди з фронту розказують мені, якими хитрощами вони виживають, які унікальні здібності розвивають, щоб жити. Бо окрім власне ворожої армії більшість нашого командування високих щаблів теж несуть в собі, в своїх некваліфікованих головах, серйозну загрозу життям наших солдат. Але такий період треба пройти, пройти і вижити. Лише війна 1917-1918-х років посталого радянського режиму з посталою Україною зробила з нас націю і дала нам самосвідомість, якої вистачило на наступних 70 років, щоб не асимілюватися в котлі російських народів, а вижити і не забути хто ми і навіщо. 

 

Хоча б заради загиблих я не розчаруюсь, і в найтемнішу ніч я чекатиму світанку, а якщо все піде таки тут прахом, я стану барменом десь на Барбадосі, або продаватиму наркотики в Гонгконгу – скільки ще нереалізованих можливостей для українського письменника в світі, окрім смерті. Але протиприродний і загрожуючий найкращим генам Homo Soveticus має бути знищеним в ім'я еволюції. Цей прикрий експеримент лжемарксистів має нарешті завершитись.


comments powered by Disqus