24 липня 2013

Коли мета здається недосяжною / Пітер Сінгер

Австралійський філософ, професор Принстонського університету впевнений, у досягненні поставленої мети людині допомагає оточення. Страх перед штрафними санкціями та публічним осоромленням змушує нас виконувати дані собі обіцянки.

 

 

Часто трапляється так, що ми ставимо перед собою прекрасну мету, але відсутність сили волі не дозволяє нам її реалізувати. Я думаю, всі хоча б раз планували змінити своє життя з Нового року або з понеділка. Ми розуміємо, що нам справді потрібно схуднути, покращити фізичний стан свого занедбаного на «сидячій» роботі тіла або більше часу проводити з дітьми. Проблема полягає в тому, що більшість людей порушують дані собі ж обіцянки замість того, щоб просто виконати їх. Ось чому абсолютна більшість тих, хто планував кардинальні зміни у новому році, повертаються до попереднього життя вже наприкінці січня, а розпочате у понеділок «нове життя» закінчується в п’ятницю.

 

Британський філософ XIX століття Джон Стюарт Мілль, відомий захисник принципів свободи, стверджував: кожна людина сама краще за всіх знає, що їй потрібно в житті. Однак нещодавні дослідження демонструють — на шляху до власної мети нам все ж таки можуть допомогти інші люди.

 

 

Серед таких сучасних досліджень — робота Діна Керлана, професора економіки в Єльському університеті, автора соціального проекту з допомоги бідним мешканцям Філіппін у досягненні власної мети. 

 

Керлан звернув увагу на те, що небагатим філіппінцям було дуже важко протистояти спокусі витратити відкладені з глобальною метою гроші на якусь дурницю. Під час бесід з Діном вони розповідали, що хочуть зібрати грошей і вкласти їх в щось велике — освіту, автомобіль, нове помешкання. Це був би важливий етап для того, щоб розпочати те саме «нове життя». Але у співрозмовників Керлана нічого не виходило. Вони втрачали свою мету, розмінюючи її на щось більш дешеве, як це роблять мільйони людей в усьому світі.

 

Працюючи з філіппінцями, Дін Керлан помітив й іншу тенденцію. Деякі люди, намагаючись зібрати певну суму, клали гроші на депозит. В теорії це дозволило б їм навіть збільшити свій капітал завдяки нарахуванню відсотків. Але на практиці більшість з них знімали свої гроші набагато раніше запланованого терміну. І мета знову ставала недосяжною.

 

Інші люди вдавалися до більш хитрого способу. Вони відкривали в банку рахунок, який передбачав штрафи за зняття коштів раніше кінцевого терміну. При цьому клієнт, маючи такий рахунок, не заробляв відсотків і його капітал не збільшувався. Як виявилося, пише Керлан, рахунок такого типу обирали набагато більше користувачів. Що це означає? Страх перед штрафними санкціями може стати чудовим стимулом.

 

 

Після проекту на Філіппінах Дін Керлан продовжив працювати з людьми, яким не вистачає сили волі та самоконтролю. Його наступний проект присвячувався курцям. А точніше — тим з них, хто намагався розпрощатися зі шкідливою звичкою, але не міг похвалитися успіхами.

 

Цифри, які отримав Керлан, також продемонстрували ефективність політики штрафних санкцій. Учасники проекту були розділені на дві групи: ті, хто зобов’язався сплатити штраф, якщо не кине курити, і ті, хто таких зобов’язань не давав. В першій групі кинули курити 30%, в другій — лише 5%.

 

Результатами своїх досліджень Керлан поділився з колегами із Єльського університету. Вчених цікавило питання: як допомогти людині досягти мети? Свою відповідь вони оформили у вигляді проекту stickK.

 

Учасники stickK укладають угоду, в рамках якої вони зобов’язані досягнути бажаної мети. Мета може бути різна — можна запланувати випустити сольний альбом або просто пообіцяти щодня телефонувати батькам. Після того, як мету сформульовано, учасник stickK визначає розмір штрафу, котрий він заплатить у разі невиконання зобов’язання.

 

 

Людей дуже стимулює небажання віддати свої гроші комусь іншому просто так. Ще більше стимулює, коли угода зобов’язує виплатити штраф на користь чогось, що вони не люблять. Якщо ви — палкий прихильник ідей традиційного шлюбу, зобов’яжіться виплатити свій ймовірний штраф організаціям ЛГБТ-спільноти. Засновники stickK переконують, що це — дуже дієвий спосіб.

 

Проект stickK має й іншу важливу особливість — ваше зобов’язання стає публічним. Якщо ви продемонструєте силу волі, вами будуть захоплюватися. Якщо відступите від мети, вас назвуть лузером. Страх осоромитися публічно і можливість погрітися в променях слави — потужний стимул для багатьох людей.

 

Я переглядав статистику stickK в січні 2011 року, на той час сервісом скористалися 45 тис. людей, і більше 70% з них успішно досягли своєї мети. Можливо, метод stickK дещо легковажний, але він демонструє результат.

 

Остання тенденція, яку сформулювали Дін Керлан і команда stickK, є найбільш сумною. Більшість людей прекрасно розуміють, що є для них важливим і цінним, а що — ні. Проте, коли в їхньому житті з’являється спокуса, вони часто втрачають самоконтроль, забуваючи про все, що є дійсно важливим. Звісно, така поведінка має свої наслідки. І часто ситуацію потім вже не можна виправити.

 

 

Безліч залежних від азартних ігор гравців постійно програють значно більше, аніж можуть собі дозволити. Вони розуміють всю трагічність свого становища, але продовжують грати. Зрештою, вони програють останні гроші. Що відбувається далі, гадаю, зрозуміло: людина втрачає родину, роботу, соціальний статус і повагу інших людей. Колись успішні люди починають збирати пляшки, красти і продавати екстазі в клубах — все, щоб розрахуватися з боргами.

 

Іноді таким людям намагається допомогти держава. Тут, без сумніву, варто навести приклад Норвегії. Норвегія в 2007 році заборонила всі гральні автомати старого зразка, а в 2009-му вивела на ринок так звані казино-термінали VLT. Всі VLT-термінали контролювалися урядовим оператором Norsk Tipping. Для гри в VLT-терміналі потрібна була спеціальна електронна картка. Використання готівки заборонялося. 

 

Крім неможливості робити ставки готівкою, уряд Норвегії ввів й інші обмеження: власник електронної картки був змушений періодично відпочивати від гри, а також грати з більш низькими ставками. Крім цього, на картці був встановлений добовий і місячний ліміт. Таким чином, уряд контролював, скільки грошей норвежці витрачають на азартні ігри. Цей підхід комусь може видатися занадто радикальним? Однак він справді захищав людей від надмірних витрат. Безумовно, політика норвезького уряду в сфері грального бізнесу була направлена не тільки на захист громадян. Як відомо, бідні люди — тягар для державного бюджету.

 

 

Зараз у гральному бізнесі поширюється тенденція, коли перед початком гри сам гравець встановлює ліміт коштів, котрі він може використати. Така практика існує в Швеції, Австралії, Новій Зеландії і канадській провінції Нова Шотландія. Встановити ліміт самостійно можуть і власники норвезьких електронних карток. Політика ліміту коштівдозволяє не лише захистити свій бюджет, але й діє як холодний душ — людина повертається до реальності, і запитує себе: «Чи дійсно я хочу грати далі?».

 

Які висновки, достатньо надивившись на різні прояви людської слабкодухості, зробив особисто я? Прийняття рішень людиною — складний процес. Різноманітні спокуси справді можуть знищити все гарне, що ми маємо. Але ігнорувати їх більшість людей не здатні через відсутність сили волі. Втім, гарна новина полягає у тому, що силу волі можна тренувати в перервах, коли спокуси «сплять». Тоді, зіткнувшись зі спокусою наступного разу, ми з більшою вірогідністю зможемо пройти повз неї, не дозволивши їй зруйнувати наше життя.

 

Оригінальний текст: Sticking to It

Переклад Яни Рибальської

Ілюстрація Mike Ellis

© Project Syndicate


comments powered by Disqus