Вчора, 2 грудня 2014

Букви для людей: як працює соціальна журналістика в Україні

Під час дискусії на Львівському медіафорумі представники різних медіа поділилися власним досвідом створення соціальних проектів. Про те, який відгомін така журналістика знаходить у аудиторії та чи здатна вона її змінювати, читайте в матеріалі Platfor.ma.

 

Фотографія: shutterstock.com

Крістіна Бердинських – журналістка «Нового Времени», авторка проекту «Єлюди»

 

 

Ще рік тому я працювала у журналі «Кореспондент». І ось 18-го листопада частина нашої команди зрозуміла, що бути в цьому виданні вже неможливо, бо новий власник захотів впливати на редакційну політику. Мій останній робочий день був 22-го листопада. Я планувала подорожувати, насолодитися життям, взяти творчу паузу, оскільки шість років там працювала. Але почався Майдан.

 

І вже тоді я зрозуміла, що зараз не час для відпочинку. Щодня ходила на Майдан, писала репортажі на політичну тематику для закордонних видань. Там зустрічала дуже різних, дивовижних людей. Я почала робити короткі записи про учасників протесту на своїй fb-сторінці. Але якось прокинулася зранку й зрозуміла, що вже не хочу писати про те, що писала раніше: про політиків, олігархів. Я хочу писати про звичайних людей.

 

Більшість персонажів я знаходила випадково, але декого відшукувала спеціально. Пам’ятаю, як проти ночі 11 грудня багато людей писали про те, як три години били дзвони Михайлівського собору. Для мене було цікаво знайти, хто саме це робив. І адміністрація церкви радо познаймила мене зі дзвонарем Іваном, попри те, що це лише для посту в соцмережах.

 

На Майдані я зустрічала людей з усіх куточків України, зокрема з Донецька, Луганська, Криму. І ось 5 січня я випадково зустріла 23-річну дівчину з Краматорська, яка фотографує на весіллях. У той день вона приїхала вперше, а взагалі була активісткою Євромайдану в Краматорську. Біля пам’ятника Шевченку їх збиралося від 5 до 10 людей. Дуже легко ходити на Майдан, де навіть у настрашніші -дні виходило тисячі людей, і ти відчував їхню підтримку. Як виходити на протест, коли вас так мало – я собі цього не могла уявити.

 

Я щоденно постила ці історії, і якось жінка в коментарях написала, що хоче перекласти один матеріал на англійську мову. Їй це здалося важливим, бо на Заході почали висвітлювати Майдан як зібрання радикалів. Я вирішила створити англомовну сторінку, на яку підписалося понад 17000 людей. А за місяць у мене з’явилося 17 сторінок різними мовами: французькою, фінською, турецькою та іншими.

 

Після того, як Янукович втік, я годинами бувала у лікарнях, відвідувала поранених. І не могла повірити, що після Майдану їх будуть тисячі. Один із героїв отримав на Інститутській важке поранення в хребет. І коли я з ним розмовляла, він був не транспортабельний і не міг виїхати за кордон. Але висловлювався дуже піднесено і сказав, що як тільки він стане на ноги, а це станеться неодмінно, зводить кожну із волонтерок на танці. До того він ніколи не відвідував дискотеки.

 

Згодом я вирішила їздити по містах Сходу і Півдня й розмовляти з людьми, які не боялися висловлювати свою проукраїнську позицію. Перебуваючи в Дніпропетровську, спілкувалася з дуже класними людьми. А повернувшись, написала нецікавий текст. І я зрозуміла, що це втома, вигорання.

 

У підсумку з початку Майдану і до кінця травня я написала понад 140 історій. Потім видала книжку. Але багато читачів обурювалися, чому я не писала про історії з війни на Сході, військових, волонтерів. Вже бракло сил, бо я дуже переживала за кожного з героїв. Але я рада, що ці ідеї підтримали багато медіаресурсів і писали історії людей у складних умовах. Зараз моїм проектом вирішила зайнятися Анастасія Береза з «Нового времени», яка часто їздить волонтеркою в зону АТО.

  

Віра Черниш – директорка з маркетингу видавництва «Фокус Медіа»

 

 

Для меня странно слышать, что социальные проекты в медиа считаются маргинальными. Потому что для нашего издания в этом году это основопологающая платформа, вокруг которой мы строим все наши коммуникации.

 

Медиа – это же часть общества, и любая журналистика по своей сути социальна. Согласно исследованиям, наши читатели – социальные инноваторы. Это люди, которые меняют свою жизнь и жизнь общества к лучшему. Соответственно, в прошлом году мы придумали для Фокуса слоган «Все в ваших руках» и пытаемся его реализовывать.

 

Проект «Герои нашего времени» мы запустили в марте, сразу после Майдана. Мы хотели рассказать истории людей, которые не ждут милости от бога и власти, а берут свою жизнь в свои руки и меняют жизнь общества к лучше. Миссия этого проекта – сделать так, чтобы таких людей было больше. Фактически в каждом номере мы рассказываем историю одного волонтера, одного общественного деятеля и как он к этому пришел.

 

А на нашем сайте работает проект «Воины SOS». Это наша дань тем людям, которые сражаются за мирное небо над нами и единую Украину. Мы рассказываем истории раненных солдат и даем контакты их волонтеров и номера кредитных карточек для тех, кто пытается им помочь.

 

Мое любимое детище – арт-проект «Родина». Мы просили самых  замечательных украинских художников выразить в своих картинах то, что сейчас происходит с Украиной, и рассказать о том, что есть родина для всех нас. В «Родине» приняли участие мэтры украинского современного искусства Олег Тистол, Анатолий Криволап, Илья Чичкан. Эту же выставку мы показывали в Одессе, для меня это очень важно, потому что я сама одесситка, а патриотизма в Одессе не очень много. Так что для меня это возможность показать одесситам с помощью «Фокуса», что Украина – это классно и круто.

 

Это лишь три самых крупных наших проекта. И что же дает нам эта бурная деятельность? Мы входим в TOP-15 украинских изданий, которые читают лидеры мнений. В Киеве наша аудитория выросла на 14%. И после запуска проекта «Герои нашего времени» наш продаваемый тираж вырос в два раза.

 

Тарас Прокопишин – співзасновник проекту The Ukrainians

 

 

Кожен медійний проект виникає з якоїсь проблемної ділянки, яку хочеться дослідити. На виникнення The Ukrainians вплинуло кілька латентних факторів. Передусім Майдан – адже основна ідея проекту в тому, щоби змінити самопозиціонування українців. Аби ми сприймали себе не як люди, які страждають і перекладають із себе відповідальність на інших, а як активних, відповідальних, здатних перемагати в глобальному світі. Також ми прагнули подолати той небезпечний дискурс,  який з часу Майдану був присутній і в західних ЗМІ: українця як фашиста, терориста. Інший чинник – власна комунікація з друзями та колегами про те, що українці не розуміють, як і навіщо брати на себе відповідальність. Мовляв, завжди знаходиться якась ситуація чи якийсь процес, який більше впливає на моє невиконане завдання, ніж я сам. Ми намагаємося показувати людей, які діять інакше: не корупційно. І сподіваємося, що їхні погляди стануть близькими для багатьох людей, які будуть ладні не лишатися краплею в океані, а змінювати ситуацію самостійно.

 

Ще одне наше прагнення – познайомити світ із українцями. Багато хто питає: ви хочете знайомити світ із українцями українською мовою? Це смішно і неможливо. Ми погоджуємося й кажемо, що все в процесі. Ми думали спершу стартувати

двомовним проектом, згодом вирішили стартувати українською – і це було правильне рішення. З огляду на те, що ми соціальне медіа, у нас немає бюджету і все, що ви бачите на сайті, робиться за 0 гривень 0 копійок. Зараз ми намагаємося шукати гранти чи різноманітні соціальні бізнеси, які змогли би нам допомогти реалізовувати цю ідею.

 

Наші герої – успішні люди, які керуються цінностями відкритого суспільства. Це чесні люди, які не бояться довіряти іншим. Серед них – як відомі, так і невідомі діячі: від колишнього міністра економіки Павла Шеременти до Марії Насєдкіної з київської ініціативи «Дивовижні», яка намагається змінювати свідомість жителів Києва, ремонтуючи двори.

 

Проекту лише декілька місяців, і ми дуже задоволені. Бо попри те, що в нас немає фінансування, нас від цього пре. І нам вдалося тримати досить високу планку на українському ринку. Ми маємо понад 70 тис. унікальних відвідувачів, а загалом його переглянули близько 200 тис. осіб. Для великих медіа на кшталт «Української правди» чи «Фокусу» це може здаватися мізером, але для нас важливіші не кількісні показники, а якісні. Тому що чиясь історія може допомогти комусь іншому: хто вагається, хто не знає, який шлях йому обрати.

 

Юрій Зіссер, головний редактор білоруського порталу TUT.BY

 

 

Соціальні проекти – це завжди виграшна позиція для будь-якого медіа. Ми починали як пошуковик зі службою електронної пошти і різними сервісами. Історично перша наша соціальна «вилазка» сталася у 2001 році, коли ми робили для ООН дослідження рівня розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у Білорусі.

 

Чотири роки тому ми переїхали у новий офіс з голими стінами. Потрібно було робити ремонт, але натомість вирішили організувати галерею. Щомісяця ми представляємо нову виставку, яку може відвідати будь-хто. Найбільший позитив цієї ідеї у тому, що про нас почали писати. В Білорусі не так, як в Україні – у державних ЗМІ заборонено писати про приватні підприємства чи проекти.  Втім про нас за ці чотири роки тричі згадала державна преса – саме завдяки галереї. Тут відбуваються не лише виставки від TUT.BY, а й інші події. Частину офісу ми спеціально виділили під громадські ініціативи. Тут відбуватимуться семінари і конференції.

 

Білоруською у нас майже ніхто не розмовляє. Її вивчають у школі, а потім навіть не згадують. А події в Україні підштовхнули суспільство звернути увагу на білоруську мову. Цього року у Білорусі з’являється багато мовних курсів, але переважно політизованих, тому ми організували відкритий майданчик. Для цього запросили викладачів з Білоруського державного університету.

 

Ми часто отримували листи із проханням допомогти зібрати гроші на лікування, тому відкрили соціальний блог – help.blog.tut.by. Публікуємо матеріали про збір коштів на різні соціальні ініціативи. Найцікавіші потрапляють у новинну стрічку порталу. Наші публікації неодноразово змінювали законодавство, спонукали державу реагувати.

 

У нас немає пропаганди. Близько 44% усіх користувачів інтернету у Білорусії читають наш портал.  Такого немає ні в Україні, ні в Росії. Це найпопулярніший сайт в країні за усіма рейтингами. Більшість білоруських медіа – пропагандистські. Наймасовіше видання має у сім разів менший рейтинг за Genius, ніж у нас. Це найкраще свідчення того, що ми обрали правильний шлях.

 

Ярина Ключковська, експерт з комунікацій

 

 

Усе це – насправді не соціальні проекти, а хороша якісна журналістика. Це базова компетенція медіа, те, чого ми чекаємо від преси. Ми не хочемо читати виключно про політиків чи олігархів. Люди втомилися від цієї інформації за багато років. Компанія Edelman в усьому світі проводить дослідження – Trust Barometer. З року в рік вони показують, що одна з категорій, якій довіряють найбільше – це звичайні люди, а не керівники, політики, чиновники чи бізнесмени.

 

Ми живемо у часи кризи довіри. Більшості інституцій в Україні не довіряють. На цьому фоні українські медіа не так вже й погано виглядають. Більше, ніж ЗМІ, довіряють хіба церкві. Для медіа це велика відповідальність. Коли громадськість ставить під сумнів, чи чесно медіа заробляє гроші, це шкодить довірі. Після того, як у виданні з’являються цікаві контентні проекти, які реально відповідають на запит суспільства, зростають рейтинги, збільшується тираж, розвивається репутація.

 

Треба розуміти, що аудиторія – це не піпл, який хаває. Люди мають можливість перевіряти інформацію з різних джерел. У нас є вибір, який ще ніколи не був таким великим. Ми не дозволяємо медіа формувати наш порядок денний, бо самі вирішуємо, що для нас важливо. Тому медіа мають робити якісний базовий продукт. Класні контентні проекти – хороший крок до цього.

 

Матеріали в рамках розділу Media Innovations Lab виготовлені за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.

Підписатися на новини проекту у Facebook можна тут.


comments powered by Disqus