28 травня 2015

Шон Патрік Лаветт: «Війна – найсильніший наркотик для військового кореспондента»

Керівник англомовної служби «Радіо Ватикан» Шон Патрік Лаветт поєднує ірландське походження, південноафриканське місце народження і італійське громадянство, а також релігійну журналістику з досвідом висвітлення кривавих конфліктів і викладання в американських університетах зі спілкуванням з українськими студентами. Цього разу Шон Патрік Лаветт розповів в Українському католицькому університеті про свої моделі комунікації, військовий досвід і те, як Україну бачать в світі. 

 

Фотографія: Валентина Балабанова

Мені був 21 рік. Я вчився і працював, бо ніколи не мав достатньо грошей, щоб платити за навчання в Римі. CNN тоді ще не існувало, була маленька американська компанія, яка шукала журналістів, щоб писати про Східну Європу – ту, яка раніше була за залізною завісою і про Близький Схід. Рим для цього був зручним містом, а я – молодий, ні до чого не прив’язаний і неодружений журналіст. А ще – дуже дурний. Часто я не думав, що я робив, а американська компанія це цінувала. Я привозив їм репортажі і матеріали, які інші журналісти мали розум це не робити.

 

Камера – серйозна зброя. Те, що ви показуєте і те, як ви це показуєте – це зброя. Зображення важить набагато більше ніж слова. 

 

Я припинив працювати військовим журналістом, коли в мене народилась маленька дитина. Мені хотілось, щоб поряд з моїм хлопчиком був живий батько, а не його фотографія. Тоді я був в Лівані, де йшла громадянська війна. Щоб дістатись до самого Бейруту треба було пливти човном з Кіпру в повній темряві, а потім орендувати машину і їхати в місто, розділене на дві частини зеленою лінією: християнська і мусульманська частини. На кордоні були снайпери. В мене були з одного боку оператори-християни, з іншого – оператори-мусульмани.

 

 

Я переходив з касетами з однієї сторони на іншу. На тих ста ярдах, що відокремлювали мусульманську та християнську частину, могло статись будь-що. Мене міг застрелити снайпер, в мене могла попасти бомба, міна могла відірвати ноги. Найгірше у цьому, що мені це подобалось. Я ще ніколи не відчував себе настільки живим. Поговоріть з будь-яким військовим кореспондентом. Він теж розкаже вам, що його робота – найсильніший наркотик. Життя може обірватись в будь-який момент і перед вами все стає яскравішим: звуки, кольори – все оживає. Мені треба було врешті-решт зробити вибір: продовжити, чи залишитись живим заради моєї дитини.

 

Одного дня ми записували інтерв’ю, і нашому звукотехніку бомбою відірвало руку. Дуже багато диму, пилюки. Поранений кричить від болю. Я теж почав кричати, але подивився на оператора і побачив, що той знімає звукотехніка. Потім він знімає його руку, потім знов наводить камеру на поранення. Я кричу: «Зроби щось!» Оператор продовжує тримати камеру, дістає паперову серветку, кидає її звукотехніку і продовжує знімати. Я зрозумів, що це кінець і більше не можу. 

 

Оператор помер, коли поїхав в Австралію. Він знімав пейзаж з гелікоптера і той впав. Коли розбирали залишки, то знайшли всередині камери касету. Виявилось, що оператор зняв падіння, зняв свою смерть. Коли він падав, йому треба було змінювати фокус по мірі наближення до землі. І оператор це робив, знаючи, що зараз помре.

 

Я зупинився. Знаєте, як я зараз отримую адреналін? Займаюсь скайдайвінгом.

 

Україна і стереотипи

Коли я питаю своїх колег і студентів: «Що ви знаєте про Україну?», то у них є асоціації з Майданом. Вони пам’ятають фото звідти. Люди говорять «Не їдь туди», бо в Україні люди кидають «коктейлі Молотова» і там стріляє поліція. Вони бачили це все на відео з Майдану і зробили висновки, що Україна в хаосі.  

 

 

На цьому відео дуже вродлива дівчина. Це одна із причин, чому ролик набрав 8,5 млн переглядів. Люди дивились перш за все на неї, це техніка маркетингу. Якби на відео була тільки смерть і насильство, то люди б це не дивились.

 

У нещодавньому випуску The New York Times на першій сторінці поряд з матеріалом про «Боко харам» стаття, в якій є наступні слова: «Київ поринає у хаос разом із ростом корупції. Лідери України не можуть виконати обіцянки знищити корупцію». Всередині газети стаття продовжується великою фотографією українського гірника і текстом про невиконані обіцянки, корупцію і заворушення в Україні (Platfor.ma повністю переклала цей матеріал). Чи це проблема тільки в Україні? Берлусконі пам’ятаєте? Але люди читають саме такі ключові слова: хаос, заворушення, корупція. Вони змушують нас продовжувати читати статтю. Ще цікавіше наприкінці: «Аналітики кажуть, що немає причини для Росії відновлювати військові дії, поки Україна воює з собою». Хто, що, де, коли, які аналітики?

 

Так формуються стереотипи. Ви думаєте, що ви когось знаєте тільки тому, що вони українці. Якщо я кажу, що я ірландець, то ви уявляєте, що мій улюблений колір – зелений, напій – віскі, а коли не можу купити віскі – пиво Guinness. Насправді, я не люблю віскі і Guinness, а мій улюблений колір – синій.

 

Чого хочуть християни або християнський маркетинг

Хто читає християнську газету L'Osservatore Romano? Уявіть собі, що вас поставили редактором газети, яку ніхто не читає. Вам треба збільшити тираж. Чого хочуть люди? У вас є електронна версія, але її ніхто не читає. У вас є сторінка в фейсбуці, але там три лайки. Ще вам треба бути дуже обережним з рекламою, бо працюєте з католицькою церквою. А раптом ви домовитесь з рекламодавцем і потім виявиться, що він продає зброю?  Буде великий скандал. Хочете знати, що вони зробили? Написали статтю про «Beatles». Вони сказали, що «Beatles» добре вплинули на багато поколінь, а їхні пісні – про любов і про мир. І це при тому, що одного разу Джон Леннон назвав «Beatles» популярнішими за Ісуса. На це церква відповіла: «Так, ми знаємо, але, напевно, Леннон перед тим накачався наркотиками».

 

 

Редакція газети подивилась на продажі і вирішила: треба писати ще. Наступним героєм був Оскар Уайльд. Відомо, що Оскар Уайльд – гомосексуаліст, засуджений за содомію. Втім, останнє, що він написав – книга «Із глибин», де зізнався у своїх гріхах. Церкві подобаються люди, які сповідуються і в газеті написали про нього позитивно. Тоді продали дуже багато примірників.

 

Вирішили далі писати про Гаррі Поттера. На цей раз вони не схвалили героя своїх матеріалів. Сказали, що в книжці багато чорної магії і вона погано впливає на дітей. Тоді перед Різдвом один з кардиналів звернувся до преси на брифінгу і сказав, щоб батьки не купувати своїм дітям книжку. Джоан Роулінг тільки подякувала: «Шановний кардинал, завдяки вам я продала не два, а чотири мільйони примірників». Газета продовжила серію матеріалів. Далі були Сімпсони, причому газета зробила висновок, що Сімпсони – католики. На цьому маркетингова стратегія почала розвалюватись. Ще однією спробою був Джеймс Бонд. Пам’ятаєте «Скайфол»? Там остання сцена була в Шотландії, вдома у Бонда. З цього зробили висновок, що Джеймс Бонд теж є католиком. На цьому читачі сказали: «Все, досить. Забудьте».


comments powered by Disqus