28 серпня 2014

Селфі мавпи: методи захисту і казуси авторських прав в інтернеті

Ваші селфі насправді нікого не цікавлять. Але лише у тому випадку, якщо ви – не мавпа. Наприклад, нещодавно селфі макаки острову Сулавесі спричинило один з найгучніших скандалів в сфері інтелектуальної власності. Хто захистить права макаки-фотографа, кому належить тиша і чому вам не можна співати Happy Birthday to You, а також про інші дилеми копірайту – в матеріалі Platfor.ma.

 

Історія зі скандальним селфі почалась ще у 2011 році, коли британський фотограф Девід Слейтер проводив зйомки у джунглях індонезійського острову Сулавесі. За словами фотографа, увагу мавпи привернуло власне відображення в об’єктиві. Чорна макака невдовзі заволоділа камерою та почала гратись із нею. Інші мавпи також підтримали забавку та стрибали навколо обладнання. Одна з макак випадково натиснула на кнопку і одразу ввійшла в раж. Слейтер відмічає, що на момент, коли відібрав фотокамеру, на ній вже були сотні фотографій. Щоправда, більшість з них розмиті та несфокусовані.

 

Найкращі селфі мавпи, де вона дивиться прямо в об’єктив та «скалить зуби» миттю облетіли весь світ. 

 

Три роки по тому фото потрапило до Wikimedia Commons (ресурс, на якому розташовані безліч фотографій та відео з відкритим суспільним доступом), і хтось виклав фотографію на сторінці Celebes crested macaque. Тоді фотограф Девід Слейтер звернувся до Wikimedia з вимогою прибрати фото зі сторінки, оскільки відкритий доступ до цієї роботи ставить під загрозу його прибуток.

 

У Вікімедії прибрати фото відмовились, мотивуючи це тим, що технічно знімок було зроблено самою макакою, а оскільки на тварин не розповсюджується право інтелектуальної власності, фото залишатиметься у вільному доступі. 

 

Сьогодні Слейтер збирається відсудити у Вікіпедії 10 тис. фунтів. За його словами, одна лише поїздка коштує понад 2 тис. фунтів, а один хороший знімок, яким потенційно є автопортрет макаки, приніс би йому до 10 тис.

 

Американський адвокат Крейг Бейкер каже, що наразі Вікімедія має право утримувати фото, але якщо Слейтерові вдасться доказати, що він доклав креативних зусиль до створення композиції (обирав необхідний ракурс, визначав що має входити до кадру, а що – залишатись поза ним, чекав на належне освітлення та налаштовував експозицію), то в нього буде шанс виграти справу. Та Слейтерова проблема полягає в тому, що він на кожному кроці розповідає, що не контролював фотоапарат, коли з ним бавились мавпи. 

 

Авторські права в Інтернеті

Ситуація з Девідом Слейтером та Вікімедією наочно продемоснтрувала нечіткість законів, що захищають інтелектуальну власність. В Україні ж і досі не розроблені правові механізми стосовно захисту авторських прав в інтернеті.

 

Якщо уважно придивитись до закону України «Про авторське право та суміжні права», виявиться, що вся мережа інтернет – суцільне правопорушення. Навіть сама ідея вільного обміну інформацією не вкладається у рамки закону.

 

Мільйони користувачів кожного дня викладають на своїх сторінках у соціальних мережах безліч фотографій, та мало хто задумується про те, чи захищені ці фото авторським правом і що робити, якщо одного дня ви побачите свої фотографії з ВКонтакте на шпальтах газет.

 

Існують випадки, коли використовувати чиїсь інтелектуальні вироби закон дозволяє без відома автора – наприклад, в освітніх цілях або з метою висвітлення події. Так, юрист Клим Братківський описує випадок, коли фотограф Катерина Рождєствєнська подала позов на українську фотоагенцію «Фотолента/PHL» за використання у репортажі без попереднього дозволу знімку з її фотовиставки. Але закон виявився не на боці позивачки – з метою висвітлення поточних подій такі публікації можливі без згоди автора, проте з обов’язковим зазначенням імені автора, місця та джерела.

 

Але якщо проблему захисту авторських прав в Інтернеті достатньо складно врегулювати у законодавчий спосіб, то технічне розв’язання цілком можливе. Існують різноманітні засоби ідентифікації власних об’єктів та обмеження доступу, які спрощують захист інтересів автора у цифрових умовах.

 

Так, для захисту аудіо можна використовувати ідентифікаційний код ISNB, а для фільмів та відео – ISAN. Ефективна й система «водяних знаків» – їх непомітно при звичайному розгляданні, але за потреби спеціальна програма розпізнає авторські позначки.

 

Всі ці технічні ноу-хау, звісно, не гарантують залізного захисту авторських прав, але у сучасних умовах досить ефективно працюють.

 

Однак попри очевидну потребу у захисті інтелектуальної власності, в суспільстві не вщухає моральна дискусія: що важливіше – прибуток автора чи необмежений доступ до знання? Згоди поки що не дійшли: з одного боку, стрімке зростання інтернету суттєво ускладнює авторам можливість отримання гонорарів за свої витвори, і з певної точки зору, позбавляє мотивації до творчих пошуків. З іншого ж боку, посилення законів про інтелектуальну власність перешкоджає науково-технічному прогресу.

 

Так, наприклад, закон про копірайт не дозволяє Вікіпедії дістатися своєї дещо зухвалої, але дуже привабливої мети – зібрати всі знання світу. З огляду на міжнародні закони про авторське право, тільки невеличка частина знань може потрапляти до необмеженого публічного доступу. Все інше захищено правом інтелектуальної власності.

 

Іноді патенти на авторські права призводять до драматичних наслідків. Наприклад, в США деякі корпорації патентують генетичні комбінації – тобто мають виключне право на вивчення певних генів. CBS News описує випадок, коли хвора на рак грудей Дженей Джерард хотіла більше дізнатись про свою схильність до появи пухлин та зробила генетичний тест BRAC, що виявив в неї комбінацію BRCA 2. Коли жінка захотіла зробити такий тест в іншій клініці, аби почути альтернативну думку, це виявилось неможливим – компанія не тільки володіла тестом, але й запатентувала гени BRCA1 та BRCA 2, що автоматично унеможливлює їх вивчення іншими компаніями. 

 

Happy Birthday to You, тиша та YUUUP

Той факт, що пісню Happy Birthday to you, яку раз на рік обов’язково виконує майже кожен громадянин світу, можна без зважання на право інтелектуальної власності співати тільки у приватних колах, для багатьох її шанувальників виявиться справжньою несподіванкою. Якщо ж комусь закортить виконати її на сцені або в телеефірі, то доведеться платити Warner Music Group, яка на одному утриманні копірайту на найпопулярнішу англомовну пісню заробляє до $2 млн на рік. Хоча, що найцікавіше, справжнє походження пісні й досі однозначно не встановлене.

 

 

Більш того, виявилось, що приватизувати можна не тільки народну пісню, а навіть звичайнісінький вигук. Курйозна судова дуель за право на використання викрику «YUUUP» сталася між американським репером Треєм Сонгзом та актором Дейвом Хестером. Суперечка виникла за право одноосібного публічного виконання вигуку, а також використання у якості торгової марки. Обидві зірки вважали «YUUUP» своїм «коронним висловом». У ході правової бійки досить серйозно розглядались питання не тільки того, кому належить вигук та хто перший його використав, але й чи з однаковою тональністю його вимовляють.

 

 

Проте якщо пісня та вигук бодай формально вкладаються у поняття  інтелектуальної власності, то суперечка на тему «кому належить тиша» ламає останні правові стереотипи. Власники авторських прав на композицію «4′33′′» Джона Кейджа, що складалась з однієї тиші, заявили про намір подавати позов за плагіат на англійського співака та композитора

Майка Батта, до нової збірки якого увійшов трек «A One Minute Silence», що також являв собою хвилину мовчання. Суперечку вдалося владнати без судового процесу, щоправда це коштувало Батту шестизначної суми.

 

 

Матеріали в рамках розділу Media Innovations Lab виготовлені за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.

Підписатися на новини проекту у facebook можна тут.


comments powered by Disqus