29 березня 2016

«Найбільша мета Радіо Свобода – аби ми стали непотрібні»: головред про нове життя старого медіа

Радіо в телевізорі, відеостріми та повноцінні телепрограми – за 60 років існування «Радіо Свобода» пройшло шлях від класичної радіостанції до сучасної конвергентної редакції. Про те, чому головна стратегія «Радіо Свобода» − стати непотрібним суспільству, та як поєднати радіо з телебаченням без шкоди одного іншому розповіла головна редакторка київського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнецова.

 

 

 

Ми не класичне радіо. Ми не маємо власних частот, але працюємо з радіостанціями-партнерами. На сьогоднішній день ми випускаємо три чистих радіопрограми: «Ранкова свобода», «Європа на зв’язку» та «Свобода сьогодні». Всі інші наші проекти – мультимедійні. Хоча і в цих програмах є елементи конвергентної журналістики, тому що кожного разу є звернення до соцмереж. Кожне питання, яке обговорюється на радіо, подається, щоб люди голосували, або подавали свої точки зору.

 

У Facebook в нас 168 тис. підписників. Не так давно стало 400 тис. підписників в Twitter. Там ми входимо до топ-5 українських медіа, але хочеться більшого. У ВКонтакті та Однокласниках в нас менше підписників, але зараз ми починаємо розвиватись там з новим програмним проектом «Донбас Реалії».

 

Відеосюжет «Радіо Свобода» звучить трошки дивно. Радіопроекти, які переросли в телевізійні програми, ми називаємо «радіо в телевізорі». Бо це не телепрограма. Сидить ведучий, щось говорить, картинки мало, вона не така як треба. Але ми намагаємося боротися з собою. Іноді нам закидають, що ми, радіо, робимо телевізійні проекти. А дехто каже навпаки: «Навіщо вам радіо, його ніхто не слухає, робіть телепрограми». Мені здається, що має існувати і те, і інше.

 

Поштовхом для створення телевізійних програм стали наші стріми. У 2012 ще ніхто не знав, що це. Привезли величезні рюкзаки з чотирма модемами в них. Зв’язок був не дуже добрий, але на парламентських виборах, де ми їх випробовували, можна було ходити по штабах і ловити супутниковий зв’язок, який ще використовували телевізійники.

 

На 223-му виборчому окрузі, де балотувалися тодішній голова Київської міської ради та «свободівець» Андрій Іллєнко, ніяк не могли порахувати голоси, тож ми поїхали туди з нашим рюкзаком. Поїхали на одну годину, залишилися на вісім днів. Рюкзак був дуже важкий, батареї змінної не було, але була розетка. І наш хлопчина став в куточку біля розетки, поставив камеру і просто показував, що відбувається на засіданні окружної комісії, нічого не говорячи. Показували це все цілодобово, бо комісія могла працювати і вночі. А коли вона йшла додому, ми не вимикалися. Іноді вони показували просто порожню залу. Приходили прибиральниці і «свободівці», які через два тижні вже стали депутатами, тягали їм стільці, допомагали підмітати. Мене, чесно кажучи, це дуже дивувало – навіщо комусь це дивитися? Бо я бачила статистику на сайті: ніч на дворі, а люди сидять і дивляться.

 

Після того ми почали періодично використовувати цей рюкзак. Вже до осені 2013 року він був набагато меншим. Ми проводили на сайті марафон, коли Євромайдан фактично ще не починався, і всі готувалися до процесів у Вільнюсі. Коли Мустафа Найем зібрав народ, то наші колеги взяли цей рюкзачок і пішли до людей. Вони транслювали всю ніч, хоча ніхто такого не планував. Це була перша трансляція з Майдану. Потім ми стрімили кожен день. Знімати доводилося абсолютно всім.

 

Найбільш складним був стрім з Антимайдану. Бажання туди йти, звичайно, не було, але як журналісти ми мали подати баланс. Приходили, розпитували їх. Це було не просто робити, тому що вони реагували агресивно, коли не могли відповісти на якесь запитання.

 

Одночасно зі стрімами ми почали робити і телепрограми. А оскільки наші трансляції під час Революції гідності використовували різні канали, вони почали звертатися до нас із пропозиціями: «А може ми вашу програму візьмемо?» І от так ми потрапили на телебачення.

 

Справжня телевізійна програма – це «Схеми». За часів революції авторка і ведуча цього проекту Наталка Седлецька була стипендіатом «Радіо Свобода». Ми спеціально набрали штат телевізійників, які роблять цю програму. І тепер «Схеми» виходять на «Суспільному», каналі «24» та ще на якихось невеликих каналах. Ці сюжети також добре розходяться в соціальних мережах.

 

 

З початком всіх страшних подій в Україні в нас з’явилися спецпроекти – «Донбас Реалії» та «Крим. Реалії». Перший починався як телепрограма, а вже цього року виходить ще й на радіо. Ми набрали туди виключно людей, які переїхали до Києва з Донецька та Луганська. Зараз «Донбас Реалії» можна подивитися на телеканалах «Донбас» і «Еспрессо». Радіопрограма виходить на сайті та на хвилях «Громадського радіо» там, де воно має частоти на неокупованих територіях. Але іноді почути можна і в деяких окупованих районах. Втім нас глушать і це ніби повернення до 60-літньої історії «Радіо Свобода».

 

У випадку з «Крим. Реалії» спочатку з’явився сайт. Його було створено дуже швидко, тому що ми розуміли, що осі-ось Крим анексують. Ми навіть встигли дати у Криму невелику рекламу на місцевих каналах і радіостанціях. Потім з часом з’явилася телепрограма, яку попросив телеканал «24». І з кінця минулого року з’явилася радіопрограма, яку можна почути на середніх хвилях. Її слухають в Криму, в степових районах. Ми, звичайно, не маємо можливості вимірювати аудиторію, але телефонують багато, відгук є.

 

Досягнення наших колег з інших редакцій «Радіо Свобода» − відео для соціальних мереж. Ми побачили, що це перспективно і теж використовуємо. Якщо на сайті є велике відео в 3-4 хвилини, ми робимо 40 секунд для соцмереж. Спеціально під музичку, зі спеціальним текстом. І це популярно. Люди не заходять на сайт, вони дивляться це лише на Facebook, чи десь інше. Трафік тут по факту не є метою. Люди цим зацікавилися, їм цього достатньо. Ми не ставимо собі мету, щоб вони ще зайшли на сайт.

 

Також ми почали використовувати журналістику даних. Беремо кожного дня якусь одну «цифірь» – дані, взяті з відкритих джерел. Подекуди отакі цифри дають розуміння того, куди витрачаються державні гроші. Іноді вони безобідні, а іноді нам телефонують, висловлюють своє незадоволення, навіщо ми це подали. Але разом з тим громадськість має про це знати. Достатньо багато в нас і інфографіки. Було б неправдою, якби я сказала, що вона дуже популярна, але нею добре ілюструвати матеріал.

 

Весь наш контент знаходить свою аудиторію. Радіо – це більш для старшої. Журналістика даних – вочевидь, для другої аудиторії. Картинки в соцмережах – це вже для третьої. Але іноді ці аудиторії перетинаються.

 

Зрозуміло, що нам ставлять завдання – ваша аудиторія 25-45 років. Активна, думаюча. Всі борються за таку аудиторію. Але куди подіти аудиторію, якій за 50? Її теж треба поважати. Їй теж треба щось давати. Тому мені здається, що всі жанри добрі.

 

На процеси конвергенції впливають як люди, котрі приходять ззовні, так і ті, хто вже довго працює в редакції. Ці зміни не є болючими – нам якось пощастило в цьому сенсі. Є звичайно в колективі люди, які кажуть: «Я тут завжди писав тексти, чого я зараз буду знімати відео? Я не хочу». Вони займаються іншою справою. Але молодь добре вправляється в різних речах. Вони ходять на тренінги, на курси. Ми даємо їм таку можливість. Це відбувається дуже природньо. Хоча ти весь час живеш в тонусі. Знаєш, що завтра вже буде щось нове. Чекаєш, коли це все закінчиться, але точно знаєш, що ніколи. Тебе чекають нові виклики. В принципі, це кропітка робота. Цікава, але кропітка.

 

Ми не почуваємося інструментом в руках Заходу для того, щоб перепрошивати пострадянські мізки. Так, ми просуваємо певні цінності за допомогою інформації. І звичайно російська пропаганда може звинувачувати нас у цьому. Наш головний офіс знаходиться в Празі. Ми маємо демократичні відносини. Пропонуємо свої теми, які обговорюються і дискутуються.

 

Мені дуже сподобалася фраза мого колеги Віталія Портнікова: «Мета «Радіо Свобода» − щоб на наших дверях почепили величезний замок, а журналісти, які працювали тут раніше, пішли б в українські демократичні ЗМІ». Найбільша стратегія "Радіо Свобода" – аби ми стали непотрібними. Хоча, звичайно, ми працюємо над тим, щоб наш продукт доходив до якомога більшої кількості людей. Ми не хочемо щось пропагувати. Ми маємо давати інформацію, а люди – робити висновки.


comments powered by Disqus