26 березня 2015

«Ми чуємо лише те, що хочемо почути»: експерти про свободу слова і пропаганду

Чи потрібно вступати в інформаційну війну з ворогом, чи варто створювати власну пропагандистську машину, чи можна говорити про кількість жертв на Сході та про проблеми української армії? На ці питання намагались знайти відповіді журналісти та медіа-експерти в ході організованної Центр UA та Українською гельсінською спілкою з прав людини дискусії «Свобода слова & пропаганда» у рамках міжнародного фестивалю «Docudays UA». Platfor.ma зібрала для вас найцікавіші їх думки.

 

Фотографія: shutterstock.com

Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Телекритика»:

 

 

Київський міжнародний інститут економіки на замовлення «Телекритики» розробив соціологічне дослідження російської пропаганди у регіоні конфлікту. Опитування охопило 5 областей: Одеську, Херсонську, Харківську, Луганську та Донецьку, включаючи регіони, що на момент дослідження не контролювалися українською владою. Результати відверто здивували. В цілому 42% респондентів в умовах, що склалися, вважають, що українським журналістам повинно бути надане право робити пропагандистські репортажі в інтересах української держави. 41% не згодні з цим твердженням. У ході опитування на підконтрольних українській владі територіях 35% не схвалюють пропаганду, 48% – підтримують, тоді як на території так званих ЛНР і ДНР цифри дещо інші: 57% проти 25% відповідно.

 

Якщо говорити про те, чи повинні журналісти критикувати українську армію, то у регіоні конфлікту 59% респондентів виступають «за», тоді як заборону такої критики підтримують 29%. Підтримка критики з часом зростає. В українських областях відсоток тих, хто проти такої цензури, більший, ніж на територіях, які контролюються ДНР і ЛНР  60% проти 54% відповідно.

 

Було проаналізовано, як люди ставляться до Майдану. Із тезою, нав’язуваною російськими ЗМІ про те, що Майдан – це фашистський переворот, на територіях ДНР, ЛНР погодилися 27%, не погодилися 54%. Натомість 61% опитуваних переконані, що Майдан був народною революцією. Проти такого твердження виступають 24% респондентів. 54% дотримуються точки зору, що Майдан зумовлений відмовою Януковича від євроінтеграції; 51%  що протест сфабрикували зверху олігархи і США. Оцінки наслідків Майдану у цих 5 областях більш песимістичні: 66% вважають, що результатом Майдану є анексія Криму, збройне протистояння на Донбасі та економічна криза в Україні. Не погоджується із цим тільки 15% жителів регіону. 48% вважають, що Майдан спричинив протест мешканців Донбасу за розширення прав регіону і тільки 24% вважають, що протести 2013-2014 років збільшили шанси економічного розвитку та вступу України до ЄС.

 

Очевидно, що російська пропаганда має свій вплив у регіоні конфлікту і ми не можемо за допомогою тих ресурсів, якими володіємо, протистояти пропагандистській машині, яку Росія будувала впродовж багатьох років. І зрештою, якщо ми почнемо відповідати на брехню такою ж брехнею, люди не віритимуть у це. Ми повинні говорити правду.

 

Анастасія Станко, журналіст «Громадського ТБ», член руху «Стоп Цензурі»: 

 

 

«Моя колега Наталка Гуменюк днями стала героїнею матеріалу, випущеного Life News. В цьому матеріалі «прекрасно» все. Матеріал нібито посилається на поштову переписку Наталки з Іриною Луценко, в якій пропонує позбавити права голосу 50% жителів Донбасу, яких вважає «біомасою». Гуменюк у цій статті навіть назвали мамою. Загалом у матеріалі неправда  все. Стаття є повністю вигаданою. Тобто російська пропаганда вибудувана виключно на брехні, якій, як виявилось, протистояти важко. Натомість українське телебачення нічого не зробило для того, аби просто інформувати людей. Геройські матеріали, забування про людей, які там живуть, нехтування історіями людей, які є більш вразливими – це ув’язнені, хворі психлікарень, діти з інтернатів – все відійшло на задній план. На блакитному екрані телевізорів – картинка із геройським солдатом та на противагу йому – ватники та донбасівці. І це все.

 

На відкритті «Docudays UA» відбувся показ фільму «ДНР, або химерна історія країни-саморобки». Нам не подобався цей варіант, тому що знімали саме про ДНР. Багато хто обурювався в залі через те, що показали ДНР-івців. Це демонструє той факт, що ми ще не готові слухати правду в чистому вигляді, ми хочемо чути лише ту правду, яку собі уявляємо».

 

Микола Козирєв, голова правління Громадського комітету захисту конституційних прав та свобод громадян:

 

 

«Свобода слова не может быть абсолютной ценностью. Абсолютная ценность – жизнь человека. А свобода слова может или навредить, или помочь жизни. Нельзя разсуждать об этом вопросе только с одной стороны. Меня смущает антитезис «свобода слова & пропаганда». Это не совсем корректная диспозиция, потому что свободе слова противоречит заткнутый рот, цензура. А это не всегда пропаганда. Антитезисом «свободе» может послужить «несвобода», а вовсе не пропаганда. Потому что пропаганда – это символическое насилие над людьми, над обществом, манипуляция сознанием.

 

То, что сегодняшняя ситуация демонстрирует нерегулируемый поток информации, очень часто оказывает обществу плохую услугу. Я сравниваю телевизор с костром в племенном обществе, возле которого колдун что-то рассказывает. Так делает и пропаганда – рассказывает, как нужно думать и жить. Критическое мышление отсутствует. И в нынешней ситуации важно одно – не навредить обществу. Я не за то чтобы тотально регулировать информационные потоки, но, когда сообщается сколько на востоке БТР-ов, сколько оружия – это же информация для врага! Должна быть редакционная политика и гражданская чистоплотность самих журналистов.

 

Тетяна Котюжинська, медіаюрист, представник Комісії журналістської етики: 

 

 

Коли ми говоримо про пропаганду, маємо розуміти, що це абсолютне зло. Ніколи державне регулювання не зможе на чомусь зупинитися. Це так само як умиротворити агресора з надією, що він зупиниться, отримавши певну територію. А він піде далі. До прикладу, не можна повідомляти про кількість жертв, тому що не буде добровольців воювати, не можна казати про кількість взятих полон, тому що тоді ніхто не захоче піти в армію. Але ж ми самі були свідками того, як багато було добровольців захищати державу із самого початку. Тоді звідки така недовіра до людей? Правдива чесна розмова має більше користі. Я не знаю такого випадку, коли пропаганда стратегічно призводила до чогось доброго.  

Фотографія: shutterstock.com

 

 

Марина Говорухіна, фахівець із піару: 

 

 

Пропаганда не может быть абсолютным злом. Она является массовым распространением информации. Может ли она быть хорошей – да, если государство пропагандирует здоровый способ жизни или национальных товаропроизводителей. Фестиваль «Docudays UA»  это тоже пропаганда, потому что он пропагандирует права человека. Пропаганда – это как скальпель: им можна спасти жизнь, когда вы хирург и делаете операцию, а можно, как Джек Потрошитель, ходить по улицам и перерезать горло проституткам. Все это зависит от того, в чьи руки попадет инструмент и как он будет использован. Вопрос в том, есть ли у нас те, кто бы смог им управлять.

 

Оксана Романюк, голова Інституту масової інформації, представник організації «Репортери без кордонів в Україні»: 

 

 

Дослідження демонструють, що ми чуємо лише те, що хочемо почути. Так і на Донбасі люди почули те, що хотіли. Вони були незадоволені українським урядом, соціально-економічною ситуацією. І тому російська пропаганда легко лягла на цей грунт, а українська не сприймалася тому, що не сприймався сам уряд. Той, хто хотів критично мислити, сам шукав інформацію.

 

Не можна протистояти російській пропагандистській машині, будуючи на противагу їй українську. Лише маючи довіру, можна впливати на населення. Людям потрібна об’єктивна інформація про реальні дії. Щодо пропаганди, я пропоную розрізняти її впливи. Вплив на контент, на новини неприпустимий. Редакційна політика є необхідною, але водночас повинен вироблятися український продукт – кіно, музика, мистецтво.

 

Антоніна Черевко, фахівець з комунікацій, міжнародних відносин та міжнародного розвитку:

 

 

2 ч. 10 ст. Європейської конвенції та 19 ст. Конвенції ООН про права людини говорять про обмеження свободи слова. Тобто вона не є абсолютом. Тут завжди є місце для розсуду, адже це питання здорового глузду. Коли укладалися міжнародні конвенції щодо свободи слова, вони мали на меті забезпечення суспільного добра. Росія ж використовує цей інструмент для розпалення ворожнечі. Це демонструє легімітизуючий ефект медіа, коли те, що показують по телевізору, сприймається як модель поведінки. Тому медіа, які виробляють якийсь продукт, повинні розуміти, що він продукує певну систему цінностей у його споживача.

 

Ми маємо два шляхи – саморегулювання та державне регулювання. У нас вже є Комісія з етики, яка не має важелів впливу. Тому ми або повинні створювати ці важелі, інший же варіант – державне врегулювання. Не може бути такого, щоб не було нічого.

 

Олександра Матвійчук – центр громадянських свобод, ініціатива «Євромайдан SOS», правозахисниця: 

 

 

Свобода слова – це цінність, яка має практичне вираження. Адже часто для того, аби було що їсти, треба мати право сказати, що ти голодний. Недарма один із нобелівських лауреатів стверджував, що у країні, де є свобода слова, не буває великого голоду.

 

Водночас свобода слова не є абсолютом. Так, вона обмежується, але не волюнтаристськи, а за суворим правилом, який у практиці називається «триступеневим тестом». Це наявність легітимної цілі, законність та необхідність даних обмежень у демократичному суспільстві. Тому кожне суперечливе питання – законопроект, адміністративний захід, створення певного органу тощо – потрібно пропускати через ці три критерії.

 

В умовах, коли Росія витрачає $4 млрд на інформаційну війну, ми не маємо реальних ресурсів цьому протидіяти. Тим більше, що не належить Україні використовувати схожі із кремлівською пропагандою методи брехні та перекручування. Тому наша відповідь російській пропагандистській машині повинна бути асиметричною.

 

Важливо вибудовувати довіру, а це зобов'язує державу пояснювати кожен свій крок та комунікувати з людьми. 

 

Сергій Лещенко, народний депутат від партії «БПП»:

 

 

Звичайно, свобода слова не є абсолютною категорією. Існує практика обмежувати свободу слова у конкретних випадках. До прикладу, у Британії не можна фотографувати дітей без дозволу їх батьків. Це у певному сенсі і є обмеженням свободи слова. Але, якщо розглядати нашу ситуацію, в нас не діє норма про обмеження свободи слова в умовах війни, оскільки немає війни. Якби війна була оголошена, тоді повинні були бути зроблені певні кроки, і свобода слова підпадала б під обмеження. У нас війна не оголошена.

 

Щодо Міністерства інформаційної політики – я проти цього. За кордоном є схожі відомства, але вони займаються поширенням цінностей, які сповідує країна, поза її межами, а не пропагандою всередині.

 

Матеріали в рамках розділу Media Innovations Lab виготовлені за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.

Підписатися на новини проекту у Facebook можна тут.


comments powered by Disqus