19 травня 2017

«Вчіться зацікавлюватись усім»: Пулітцерівський лауреат про фото і журналістику

Американський фотограф Денніс Чемберлін отримав свою першу Пулітцерівську премію у двадцять три. Він знімав для National Geographic, The Economist, Forbes, Newsweek, Time Magazine та New York Times Magazine, хоча останнім часом його основна робота – викладання у школі журналістики університету штату Айова. З осені минулого року Денніс мешкає в Україні, де читає курс фотожурналістики студентам Українського католицького університету. У вільний час фотографує українські маршрутки, продуктові ринки, весілля та все, що здається йому особливим у тутешньому житті. На лекції під час Дня відкритих дверей Школи журналістики УКУ фотограф розповів про різницю між роботою в редакції та фрилансом, пошук героїв і занурення в тему. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

 

Журналістика – це завжди щось пов’язане з розповіданням історій, зі спілкуванням. За освітою я не журналіст, а фотографію вивчав у школі мистецтв. І, згадуючи часи навчання, впевнено можу сказати, що митці, зосереджуючись на самовираженні, часто забувають про головне – комунікацію з аудиторією. Інтернет назавжди змінив цю комунікацію. З одного боку, він створив багато нових можливостей для її втілення, з іншого – породив перенасиченість.

 

У вісімдесятих, коли я починав працювати, для того, щоб прочитати добрий репортаж, потрібно було купити газету чи журнал. Із появою інтернету читач отримав швидкий доступ до великих об’ємів якісної інформації. Та для авторів інтернет став новим викликом, адже конкуренція змушує їх шукати способи вирізнитися з-поміж безлічі інших.

 

Питання не тільки в тому, щоб достукатись до читача, змінити щось для нього чи для суспільства шляхом цієї комунікації. Коли я в коледжі проходив стажування в місцевій газеті, головний редактор запитав мене: «Яка, на твою думку, головна мета видання?». Я, звісно, натхненний, почав розповідати про вирішення всіх проблем людства, силу змінити світ і таке інше. Редактор вислухав це все і сказав: «Запам’ятай, головна мета газети – заробляти гроші». Я був шокований. Але такою є реальність. Робота журналіста завжди вимагає пошуку балансу між якістю матеріалу та можливістю заробити ним на життя.

 

 

Homo photojournalist

Уявіть, скільки фотографій викладаються в Інстаґрам щодня. Наш мозок просто не здатний вмістити стільки інформації. Якщо раніше фотографія була мистецтвом, яке потребувало як таланту, так і досить специфічних технічних засобів, то відколи камера на смартфоні має дванадцять мегапікселів, кожен, хто має телефон, стає фотографом. Але чому в цьому світі жорсткої конкуренції з боку аматорів ще лишились люди, охочі бути фотожурналістами?

 

Ці люди – непересічні особистості. Насамперед, із-поміж інших їх вирізняє допитливість і відкритість до всього, що їх оточує. Ці люди дуже гостро відчувають новизну, звертають увагу на деталі.

 

В людей, що стали на стежку фотожурналістики, є два шляхи: йти працювати до редакції чи бути фрілансером. В обох варіантів є свої переваги й недоліки. Коли ти працюєш у редакції, то зазвичай маєш право на помилку. Якщо сьогодні не твій день, у тебе є завтра, щоб виправити все. Редакція – це відносна стабільність і підтримка. Але там ти часто маєш робити те, що тобі не цікаво, отримуючи редакційні завдання. Це змушує навчитись зацікавлюватись усім, і дуже швидко. Вчить знаходити історію там, де на перший погляд її просто не може бути. Тому початківцям я раджу хоч трохи попрацювати в редакції.

 

Фріланс передбачає, що ти сам пропонуєш потенційним роботодавцям теми. І займаєшся тим, чим справді зацікавлений. З одного боку, це приємно, з іншого – зовсім не мотивує розвиватись. А ще фріланс зазвичай не передбачає права на помилку – ти весь час ризикуєш своєю репутацією. Одначе він дає змогу займатись великими проектами, витрачати на них багато часу і по-справжньому заглиблюватись у тему.

 

 

Як шукати історію

Теми своїх матеріалів варто шукати, читаючи і спілкуючись із людьми. Я не шукаю тем і героїв онлайн. Мережа сьогодні – це суцільний маркетинг: якщо щось є в інтернеті, то хтось хоче, щоб я це знайшов.

 

Найкращі теми – ті, які на перший погляд здаються найнуднішими. Давно, коли я починав працювати в місцевій газеті в Денвері, мені дали завдання знімати для розділу про місцеву еліту. Гірше, ніж фотографувати заможних людей, може бути тільки фотографувати заможних людей на їхніх вечірках. Але я поставився до завдання серйозно: купив собі фрак, зробив модну зачіску. Взяв на першу вечірку лише одну камеру і загалом майже не вирізнявся з-поміж інших молодих людей. Поступово до мене звикли й почали спеціально запрошувати фотографувати на вечірки. Звісно, я не став своїм, але певні – досить незначні – зусилля дозволили мені вписатись, стати таким собі добре одягненим служником. І завдяки цьому побачити чужий світ і показати через фото своїй аудиторії.

 

Звісно, з часом хочеться більш масштабних і глибоких проектів. Наприклад, у штаті Айова, де я живу, багато свиней. Цих свиней має хтось вирощувати, різати й розфасовувати м’ясо, яке потрапляє на полиці супермаркетів. Цією роботою в Америці займаються іммігранти.

 

Латиноамериканці становлять дев’ять відсотків населення Айови. Особливістю їхніх спільнот є те, що вони майже невидимі – можливо, тому, що складаються значною мірою з нелегалів. Міграційна служба періодично проводить рейди на фабриках.

 

Найкращі теми – ті, які на перший погляд здаються найнуднішими.

 

В університеті, де я викладаю, чимало студентів-іммігрантів. Під час одного з рейдів ми вирішили зробити історію про ці спільноти та облави на них. Але де шукати героїв? Як знайти людей, чиї рідні пішли зранку на роботу й не повернулись додому?

 

Місцем зустрічей багатьох із цих спільнот є бари чи кав’ярні, а для мексиканців – церкви. Ми поїхали до церкви. Там було повно мексиканців, поміж яких ходили соціальні працівники та священики. Ми вишукували найбільш стурбованих людей, говорили з ними, мої студенти перекладали. Ми робили все, щоб ці люди отримали юридичну допомогу, на яку мали право.

 

Люди були вдячні за допомогу, навіть запрошували нас додому. Виявилось, що мексиканці тримали найкращі продуктові крамниці й ресторани, розташовані поза центром міста. Нас допустили на святкування шістнадцятого дня народження мексиканської дівчинки, організоване з  розмахом весілля, й дозволили це знімати.

 

Звісно, не завжди виходить відразу знайти героя. Спершу перед тобою кілька разів хлопають дверми. Але це не має тебе зупиняти. Адже не завжди перший герой – це той, хто тобі потрібен. Головне – не зупинятися. Спілкуватись із багатьма людьми – єдиний спосіб знайти цікаві історії та героїв. Якщо ти не говориш із людьми, ти просто не маєш шансів.

 

 

Як дослідити тему

Головна мета журналіста – продавати свої матеріали, тому важливо шукати теми, в яких зацікавлений твій роботодавець. Мої роботодавці, до прикладу, були зацікавлені агропромисловим бізнесом. Я почав читати книжки на цю тему, відвідувати лекції та дискусії на аграрні теми у своєму університеті.

 

Згодом я зрозумів, що більшість культур в Америці вирощуються не для столу. Основою аграрного бізнесу США є технічні культурні рослини. Цікавим також здалося те, що фермерам, які вирощують ці технічні культури, держава надає багато пільг. Тому я вирішив робити історію про людей, які за таких умов усе ж таки ризикують і вирощують їжу. Знайшов кілька юнаків, які об’єднались і створили свою маленьку екоферму. Я був із ними рік, фотографуючи всі етапи становлення бізнесу – від бюрократії до перших польових робіт. На жаль, за рік вони здалися.

 

Шукати нових героїв я пішов на ринок. Більшість людей, які продають справді добрі овочі на місцевих базарах – іммігранти. Половина – мексиканці, частина з пострадянських країн. Ми говорили з цими людьми, я питав, як довго вони цим займаються, й намагався зрозуміти, чому саме вони.

 

Ми з моїм другом-співавтором ходили до місцевих барів, намагаючись налагодити контакт із героями. Але іммігранти не довіряли нам і не хотіли говорити щиро. Виходом знову стала церква. Ми кілька разів ходили на служби, й потроху ці люди до нас звикли. Згодом ті, з ким ми говорили, пояснювали, що справді повірили в нашу щиру зацікавленість через те, що ми поверталися знову і знову.

 

Результатом цієї роботи стали триста сторінок розшифрованих розмов – це окрім фотографій. Ми могли б видати їх книгою, але відчували, що частина історії буде втрачена. Тому цей проект втілився в документальну виставу. За текстом інтерв’ю мій друг написав сценарій вистави, яку грали актори. Під час перформансу на проекторі позаду відображались фото людей, із якими ми говорили.

 

Я щиро вірю, що є історії, які найкраще писати словами, а є ті, які необхідно бачити. Є багато того, що потрібно саме чути. Тому мультимедійні історії є своєрідним компромісом. Ти не завжди можеш показати обличчя людини, що плаче, на фотографії. Але це завжди буде зрозуміло зі звуків її голосу на аудіозапису. Поєднання тексту, фото, аудіо та відео – шанс розповісти ціліснішу історію.