11 грудня 2014

Анатолій Бондаренко, Texty.org.ua: «Люди не підозрюють, що живуть в інформаційних фільтрах, які керують їхнім життям»

Анатолій Бондаренко – керівник напрямку інфографіки та журналістики даних сайту Texty.org.ua і один з небагатьох українських спеціалістів із інтерактивних візуалізацій. В своєму інтерв'ю Platfor.ma він розповів про те, в якому стані знаходиться вітчизняна інфографіка, як знайти історію у великому масиві інформації, та яке майбутнє чекає на журналістику даних.

 

 

— В порівнянні з минулими роками все більше українських видань використовують інфографіку в своїх публікаціях. Як оцінюєте сучасний стан інфографіки в Україні?

 

 Справді, з’явилися проекти, які більш-менш регулярно роблять візуалізації. Безумовно, є прогрес в хорошу сторону. В першу чергу, кількісний, і це доволі прогнозована штука, адже інфографіка – це мейнстрім, без якого вже не можна обійтись. Якісна візуалізація –  спосіб передавати інформацію  більш ефективно. Однак інколи я зустрічаю зразки, які взагалі не варто було публікувати. Нещодавно, коли зустрів подібний шедевр, не витримав і написав у Twitter, що так виглядає інфографічне пекло.

 

Через обмежену кількість хороших зразків у людей не може сформуватися графічний смак.  

Досі можна почути від дизайнерів страшні історії про замовника, який побачив роботу і каже: «Почекай-почекай! Чому тут так багато пустого місця? А за що я тобі гроші плачу? Треба додати одне, третє, четверте, а тут ще засіємо бурячків»

І результати цих «бурячків» ми досі можемо побачити на оголошеннях, сайтах та в інфографіці. Люди часто не розуміють, що головна задача – не накидати максимальну кількість фарби на одиницю площі, а показати дані у найбільш зрозумілий та ефективний спосіб.

 

Одне з видань, яке я хотів би згадати – це Hubs. Їм є куди розвиватися, але те, що вони намагаються робити інфографіку системно – це вже великий плюс. Цікава з точки зору дизайну інфографіка в «Опори», хороші приклади є у «Слово і Діло». Взагалі, найцікавіші зразки поки зустрічаються у проектів з скромними бюджетами  або недержавних організацій, а не у великих видань.

 

Фотографія: Texty.org.ua

— Чи стало в Україні зараз, після повалення попереднього режиму, більше відкритих даних?

 

 Я сказав би, що ситуація з відкритими даними змінилась, але не кардинально. З’явилось більше джерел даних, які я називаю умовно відкритими. Це урядові чи неурядові сайти, на яких є звалища корисної інформації. Крім того, в деяких відношеннях, справа змінилась навіть на гірше, наприклад, на сайті, присвяченому тендерам, дані про державні закупівлі формально є, але практично дістати їх звідти доволі важко. І це справжня ганьба, тому що держзакупівлі – одна з найбільш корумпованих галузей нашої економіки і дуже важливо, аби дані про них стали справді відкритими та зручними у користуванні.

 

Зараз ці дані зовсім неструктуровані, що практично унеможливлює будь-який програмний збір та аналіз. Раніше ми використовували так звані вебскрейпери, невеликі програми для того щоб «знімати» дані з сайту державних закупівель і переносити до нашої сторінки, де ця інформація структурована і можна шукати, наприклад, зв’язки між покупцями і продавцями. Однак з березня 2014 на офіційнийному сайті держзакупівель  з’явилися засоби боротьби з роботами і ми цього робити вже не можемо.

 

— А як такі системи даних влаштовані в Сполучених Штатах чи в Європі? Там ці дані відкриті?

 

 Значно краще. Наприклад, в уряді США є державна програма по роботі з відкритими даними. Один з моїх улюблених прикладів – те, що вони щодня публікують всі операції державного казначейства на своєму сайті. Тобто в кінці дня кожен може подивитись, які кошти надійшли на державний рахунок і які були витрачені. Ми про це поки можемо лише мріяти. У них у відкритому доступі є дуже класно зроблена база перепису населення, або географічна інформація, тобто, дуже детальні карти.

 

В якийсь момент уряд США зрозумів, що треба робити універсальні протоколи для передач даних від урядових установ до кінцевих споживачів. Як у нас? У нас десять різних установ створюють документи в десяти різних форматах, які між собою важко стикуються. А в Штатах розробляють стандартні протоколи обміну, щоб дані по громадському транспорту, скажімо, у Бостоні були в такому самому форматі, як і аналогічні дані з Портленда. Коли всі дані уніфіковані, то з ними значно легше працювати. 

Що важливо, всі ці формати вже розроблені і якщо раптом у нас таке захочуть зробити – все готово. Не потрібно оголошувати тендерів, платити величезні гроші – просто бери і впроваджуй.

Також у США розуміють: крім того, щоб зробити дані відкритими з боку держустанов, важливо також показати людям, що можна з ними робити. Наприклад, у них є освітницька програма під назвою Code for America, яка включає низку конференцій, хакатонів та інших подій, де розробники створюють проекти з використанням таких відкритих даних.

 

— Один з ваших найбільш масштабних проектів  інтерактивна мапа АТО. Вона досі функціонує? Як часто доводиться її оновлювати?

 

 Ми намагаємось поповнювати її кожен день, і це, поки що, наш найбільш успішний проект з точки зору відвідуваності. На сьогодні у нас 10 млн переглядів (близько 5 млн унікальних хостів).

 

Вона була першою детальною мапою бойових дій на Сході – ми запустили її в червні і навіть були змушені відмовитися від платформи CartoDB через надто великий наплив аудиторії. Звісно, ми не можемо зібрати абсолютно всі зіткнення на Донбасі, але ті, що є у відкритому доступі, намагаємося додавати на сайт.

 

Фотографія: Texty.org.ua

— Наскільки доцільно робити інтерактивні візуалізації та інфографіку з економічної точки зору? Чи співмірні витрати на їх створення з ефективністю результату?

 

 По-перше, я переконаний, що, якщо ви, як журналіст, пишете новину про результати виборів і в одному абзаці вказуєте двадцять чисел (а ви їх змушені вказувати), то нормальна людина це прочитати просто не зможе. Значно ефективніше намалювати просту стовпчикову діаграму з результатами тих чи інших партій. Адже візуальну інформацію ми сприймаємо набагато краще за текстову.

 

Так от, ціна побудови такого графіка просто мізерна. Це можна було робити і 10 років тому за допомогою Excel, потрібно було лише докласти мінімальних зусиль, знати, що таке Excel і не боятись його. Зараз для цього є безліч інструментів, які роблять таку роботу за пару хвилин і для сторонньої людини взагалі виглядають, як магія. Ти просто вписуєш дані у віконце і отримуєш красивий графік. Це ChartBuilder, Google Charts та безліч інших.

 

З інтерактивними візуалізаціями складніше. Є декілька випадків, у яких потрібно робити інтерактивні візуалізації. Перший – коли даних дуже багато і іншого способу доступно їх показати, крім як інтерактивно, просто не існує. Інтерактивна візуалізація дає можливість показати загальну картину явища, як воно влаштовано, дозволяючи користувачу самому обирати, який саме розріз питання його цікавить найбільше. На статичній інфографіці такого не зробиш.

 

Другий випадок – це потреба тримати марку. З якогось моменту The New York Times не може робити візуалізації нижче певного рівня. Вони виставили собі таку планку, нижче якої опуститись просто не можуть. Їх візуалізації можна чітко поділити на ті, які роз’яснюють дуже складні питання, та ті, які показують, що «Ми – New York Times».

 

Звісно, коли ми говоримо про візуалізації NYT, йдеться про мільйони доларів, які видання щорічно витрачає лише на цей напрямок. Проте робити щось справді круте можуть не лише такі «монстри». Одна з найсильніших команд у світі з журналістики даних – ProPublica. Мені пощастило трохи попрацювати у їх нью-йоркському офісі. Там значно більш скромні бюджети, але не менш цікаві проекти на дуже складні теми. Наприклад, вони робили дослідження, скільки часу проходить з моменту приїзду хворого до шпиталю, до того, як його прийме лікар. Або показали, як щодня у штаті Луїзіана вода забирає шматки території розміром у декілька футбольних полів.

 

— В 2012 році NYT вклав величезні кошти в Snow Fall, а потім звичайний програміст відтворив  його повністю за пару годин. Чи варті такі проекти тих ресурсів, які у них вкладають?

 

— Справа в тому, що коли таке робили New York Times, це був експеримент з нуля. Коли це робив програміст – вже мейнстрім. Так, NYT витрачає багато грошей на знакові проекти, такі, як цей. Кажуть, для нього вони замовили модель сходження лавини з гори в одному з швейцарських інститутів . Але після цього всі мріють зробити власний Snow Fall, для всіх NYT став іконою мультимедійного сторітелінга.

 

— Справді, візуальна інформація краще сприймається і засвоюється читачами. Але чи є ризик того, що інфографіка може стати потужним інструментом маніпуляцій в журналістиці?

 

— Звичайно, як і будь-який потужний інструмент, вона може бути використана у різний спосіб. Ножем можна зробити корисний виріб з дерева, а можна когось порізати. Нещодавно з’явилось дослідження: якщо людині розповідати неправдиву інформацію, але проілюструвати це навіть примітивними, наукоподібними графіками, такий  виклад набагато більше переконає людину, ніж звичайний текст. 

Інфографіка справді може бути потужним засобом маніпуляції, і єдиний спосіб цього уникнути, як на мене, – виховувати читача, вчити його відрізняти правду від брехні як в текстах, так і в графіці.

Що також важливо, журналіст повинен завжди викладати всі карти на стіл перед читачем. Якщо публікуєте інфографіку, бажано  написати, що це за дані, звідки ви їх взяли, в ідеалі варто викласти вихідний код програми для найбільш прискіпливих. Принцип open source в даному випадку дуже важливий.

 

Але часто парадокс полягає в тому, що читач не хоче всього цього знати і бачити – йому не потрібна така складність, він не хоче розбиратися в деталях, не хоче шукати першоджерел. Він просто хоче з’їсти продукт і піти далі.

 

Так, прості яскраві інфографіки, які несуть чіткий меседж, можуть бути небезпечними. Але тут скоріше питання до рівня підготовки читача, ніж до інфографіки як такої.

 

Фотографія: Texty.org.ua

— Зараз дуже популярною стає тема великих даних. Зрозуміло, що вони можуть серйозно покращити людям життя. Але які ризики вони також несуть?

 

 Якщо у вас є мобільний телефон, вважайте що про вас знають майже все. Мова йде практично про відмову від приватності. Звичайно, залежить від людини – чи готова вона пожертвувати приватністю заради зручного користування мобільним зв’язком або інтернетом? У питанні безпеки головне – це дисципліна. Можна заходити до інтернету через TOR, можна поставити собі на електронну пошту шифрування PGP, чатитись тільки в SecureChat. Це забезпечить вашу приватність, але зменшує зручності у використанні – тому мало людей здатні на таке піти. Хоча теоретично можливість захиститись існує. 

Навіть приватність – не найбільша проблема.  Наразі більшість людей просто не підозрюють, що живуть в інформаційних фільтрах, які, за допомогою певних алгоритмів, фактично керують нашим життям.

Ми стаємо тотально залежними від таких алгоритмів. Facebook визначає, які новини вам показувати, Twitter вирішує, які додаткові твіти з’являться у вас в стрічці, Google видає вам саме ті пошукові результати,  під які заточений ваш профайл.

 

Звісно, все це, начебто, зручно для користувача, але суть в тому, що ви не контролюєте ту інформацію, на основі якої приймаєте рішення, а отже стаєте залежними від алгоритмів, на які не можете вплинути.

 

— Що ви можете порадити людині, яка хоче займатись інфографікою? З чого почати? Де цьому можна навчитись в Україні?

 

 В Україні цьому практично ніде не вчать, крім одноденних семінарів чи тренінгів. В основному доведеться займатись самоосвітою. У який би спосіб ви не робили інфографіку – за допомогою комп’ютера чи олівця, найголовніше – це пристрасть і постійна практика. А далі існує купа інструментів, які можуть стати в нагоді. Непоганий онлайн-курс від одного з ключових майстрів візуалізації даних Альберто Каїро був на Coursera – з нього можна почати вчитись.

 

Ось що вам знадобиться – художній смак, знання базових принципів візуалізації, навички роботи з даними і бажано – навички програмування. І, звісно, вміння писати історії, якщо збираєтесь займатись журналістикою даних.

 

— А як можна витягнути історію з масиву інформації? Що потрібно робити спершу знаходити тему чи досліджувати дані?

 

 Це питання типу «Що було першим – курка чи яйце?» Ці речі взаємопов’язані. Зазвичай, у журналіста є гіпотеза, яку він перевіряє. На одній зі шкіл інфографіки у моїх учнів була гіпотеза, що водії на дорогих машинах по-іншому потрапляють у ДТП, аніж водії на авто середнього класу. Виявилось, що гіпотеза справді вірна. Водії на машинах бюджетного та середнього класу поводяться дуже прогнозовано – піки присутності цих машин на дорогахі приходяться на 8 годину ранку та 18 вечора. Саме в цей час вони найчастіше потрапляють у ДТП. А от дорогі машини потрапляють в аварії з 11 до 14 години дня – схоже їх  власники зазвичай виїжджають з дому пізніше. В даному випадку вдалось підтвердити гіпотезу за допомогою даних, але буває таке, що гіпотеза спростовується. Іноді з даних не вдається «дістати» жодної цікавої історії.

 

Фотографія: Texty.org.ua

В ідеалі, при роботі з даними, журналіст повинен знайти таку історію, яку людина прочитає і скаже: «Нічого ж собі! Я про таке навіть ніколи не міг подумати!» Цей момент «евріки» приносить велику радість як читачу, так і журналісту. Журналістика – це завжди емоція і якщо ваша інфографіка чи візуалізація її викликає, значить ви впорались із завданням.

 

— Яке майбутнє чекає на інфографіку? Які тренди її розвитку ви прогнозуєте на найближче майбутнє?

 

 Незабаром буде дуже багато  інфографіки, призначеної виключно для мобільних пристроїв. Це безумовний тренд, адже кожен має смартфон чи планшет з виходом до інтернету.

 

Постійно відбуваються  серйозні зміни в інтерфейсі, – наприклад якщо раніше головною дією користувача був клік, то зараз все частіше використовується прокрутка. По мірі того, як користувач перегортає сторінки вниз, перед ним розгортається історія.

 

Фотографія: Texty.org.ua

— Чого ж не вистачає Україні для того, аби вийти на світовий ринок інфографіки та візуалізацій?

 

 Це дуже цікаве питання. На моє переконання, головна проблема – у редакторах видань. Зазвичай, вони просто не знають, що можна з цим зробити, або не розуміють, для чого це потрібно.  

Головне питання, яке виникає у редакторів українських медіа: «Яку кількість відвідувачів нам це принесе?» А насправді, це питання зовсім не головне.

За нашим досвідом, читачі краще поширюють просту інфографіку, ніж складні інтерактивні візуалізації. Так,  люди більше люблять прості меседжі. Але питання не в цьому. Хорошу інтерактивну візуалізацію важче розробити, проте вона дійде до більш впливової аудиторії, до тієї аудиторії, яка справді важлива. Зрештою, це питання авторитету видання. Цього поки не розуміють більшість редакторів українських видань, хоча я прогнозую, що наші медіа від цього вже нікуди не подінуться і попит на якісну візуалізацію все одно зросте.

 

Цього року я був у складі жюрі міжнародного  конкурсу з інфографіки, Malofiej. Там було декілька російських робіт, які насправді нічим особливим не вражали, і жодних зразків з України. Потрібно змагатися не з російською пресою, яка значною мірою вторинна, а ставити планку на рівні найкращих англомовних видань. Без участі в міжнародних змаганнях важко оцінити свій рівень – тому у наступні роки я б дуже хотів побачити на подібних конкурсах  багато візуалізації від українських ЗМІ.

 

Матеріали в рамках розділу Media Innovations Lab виготовлені за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.

Підписатися на новини проекту у Facebook можна тут.


comments powered by Disqus