22 вересня 2014

Євген Глібовицький: «Покоління хіпстерів під час війни себе утримати не може»

Експерт з довготермінових стратегій, учасник Нестерівської експертної групи, автор популярних навчальних розробок із PR та медійних комунікацій, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Євген Глібовицький прочитав відкриту лекцію на Гогольfest’2014. Platfor.ma наводить його найцікавіші думки про те, чим Київ схожий на Нью-Йорк, як Голодомор перетворився на систему виховання та чого бракує українцям.  

 

 

Ми з вами не є свідомі своїх цінностей. Цінності мають закриту природу, і ми переважно не знаємо, що це таке. Ми настільки добре себе вивчили, настільки добре вміємо себе виправдовувати, що нам реально важко в собі розкопатися, тому що ми в якийсь час втрачаємо здатність дивитися на себе зі сторони, і це нормально. Не у всіх з собою прості відносини, але вранці, коли ми дивимось на себе в дзеркало, всі можуть себе пояснити, всі можуть себе виправдати.

 

Через те, що ми можемо пояснити і виправдати свої вчинки, стається так, що ми втрачаємо спроможність критично себе оцінити. Те що англійською мовою називається «self assessment». І через це ми дуже часто не можемо побачити свої цінності, аж до певного критичного моменту, коли треба приймати рішення. Ми не можемо вдягнути маску, і не можемо здаватися тим, ким ми хочемо здаватися. Бо в мирний час, в хороших умовах, нам завжди легко казати, що ми класні, ми добропорядні, доброзичливі, маємо найкращі наміри. Питання полягає в тому, чи ми готові будемо підтвердити своїми діями ці самі твердження в умовах, коли нам не вигідно бути доброзичливими?  Коли нам не вигідно бути добрими, коли доброзичливість може означати загибель. Чи ми готові бути такими ж доброзичливими до того, хто нас бере в полон і веде на допит або розстріл? Чи доброзичливість є цінністю?

 

Про цінності

Коли ми потрапляємо в сучасне міське середовище, де загроз виживання є дуже мало, це визначає інший рівень цінування того, що маємо, і, з часом, формуються нові цінності. Іншими словами, люди доходять до того, що починають вірити в щось інше.

 

Дуже показовим для мене є приклад Донбасу. Ми бачили впродовж літа значну кількість молодих людей, для яких те, що відбувалося на Донбасі, було катастрофою. Тому що це означає, що клуби не працюють, гаджети не мають сенсу, якщо немає зв’язку, тим більше, якщо нема електрики їх зарядити. Ті речі, які ти можеш професійно робити для того, щоб вижити – непотрібні. Кому потрібен копірайтер, коли стріляють? В результаті ти не можеш себе прогодувати, не можеш собі дати раду. Більше того, ти не маєш звички існувати в умовах обмеженого споживання. Іншими словами: «А як це – відмовити собі в чомусь, що мені зараз потрібно?».

 

При цьому їхні батьки були дуже пристосовані до цього. Вони мало споживали, вміли виживати в умовах, коли влітку немає холодильника. Вони знали, як знайти холод і зберегти продукти, коли на вулиці  +30 градусів. Вони розуміли, яким чином запасатися і чим, вони розуміли, яким чином перейти в режим жорсткої економії. Певною мірою все це за рахунок того, що вони і не виходили всі ці роки зі стану жорсткої економії. Вони в ньому жили постійно. Ми бачимо дві різні системи цінностей. Виявляється, оце покоління хіпстерів під час війни себе утримати не може, вони не дають собі раду.

 

Тімоті Снайдер пише, що кожне покоління має свою ціну. Сигнал, який послано українцям за останні сто з гаком років, полягає в наступному. Навіть якщо обставини дозволяють тобі відірватися, не роби цього. Бо ці обставини нетривкі. Тому що, скоріше за все, через якийсь час знову буде війна. Ось це є чинником, який спонукає батьків виховувати своїх дітей в консервативній манері. Як це буде проявлятись? Багато українських батьків будуть бити своїх дітей в двох випадках. Перший випадок – якщо дитина робить щось неправильно, наприклад, перебігає дорогу, по якій їздять машини. Другий випадок: якщо хліба викинув, або тарілку не доїв. Дивлячись очима дослідників, які досліджували феномен Голодомору, які казали, що значна частина батьків боялись розповідати своїм дітям про Голодомор, маються на увазі ті, хто вижили під час Голодомору. Вони розуміли, що репресивна система може просто їх задавити. Відповідно вони намагалися, не розповідаючи своїм дітям про те, що може статися, передати їм знання про це. Як вони це робили? Вони перетворювали все це в систему виховання. Ти не можеш викинути їжу – їжа не викидається, і це уже сувора настанова, яка давалася з покоління в покоління. Батьки, дуже часто не усвідомлюючи цього, навчали дітей якось виживати.

 

Станом на 20-ті роки не виглядало, що буде Голодомор, а станом на 30-ті не виглядало, що в 40-ві буде страшна війна. Ти весь час мусиш бути готовий до поганих новин.

 

Якщо ми з вами боремося за виживання, виживання прибиває креативність. Для країни з низькою продуктивністю праці те, що ми не можемо добрати продуктивністю, ми добираємо креативністю. А проблеми безпеки прибивають креативність. Бо люди, які б могли робити якісь інновації, поєднувати непоєднуване, займаються тим, що луплять своїх дітей, бо ті не доїли тарілку.

 

Прагнення стабільності є боязню змін. Бо зміни, які ти не контролюєш, є змінами без урахування твоєї позиції, а отже вони потенційно небезпечні для тебе.  Консервативність українських батьків говорить своїм дітям «не відривайтеся», бо інакше ви навчите своїх дітей чомусь такому, з чим вони не зможуть вижити, в умовах, які ви можете собі спрогнозувати.

 

Про правила

Є чіткий взаємозв’язок між конституційними чинниками – правилами, і культурними чинниками – цінностями. В залежності від того які у нас цінності, ми можемо або не можемо створити певні правила. Приклад того, як українці розхитують правила. З якою швидкістю можна на автомобілі рухатись по місту? 60 км + 20км. Всі розуміють, що ці 20 км, які даються ніби на усне попередження – це ті 20 км, на які можна без покарання перевищувати швидкість, тому що даішнику немає сенсу зупиняти водія для усного попередження. Ми з вами розуміємо, яка справжня місія даішника на дорозі. Він буде нас зупиняти тільки тоді, коли буде мати підставу для того, щоб зняти ренту. Відповідно цей даішник буде навмисно стимулювати ситуації, коли ми будемо схильні порушувати. Правила не є правилами для нашої з вами вигоди, а правила є правилами для чийогось збагачення, отже порушувати ці правила є нормально.

 

Коли ми махаємо рукою і кажемо: «А цей ЖЕК все одно нічого робити не буде, покличу краще майстра», – замість того, щоб ввійти в конфронтацію з ЖЕКом, ми практично посилаємо сигнал, що нас все влаштовує. Ми прийшли в ресторан, нам погано приготували їжу – ми її з’їли, розрахувалися, нічого не сказали. Який сигнал отримує ресторан? Все нормально. Можна далі готувати погану їжу.

 

Від чого зараз страждають українці? Нам потрібні правила для того, щоб ми могли спокійно боротися з корупцією. Що сталося з народним депутатом Журавським? Його кинули в смітник під Верховною радою. Це правильно? Ні. А чому люди це зробили? Це справедливо з їхньої точки зору. Інших механізми покарання людини, яка є не сумлінною, нема. Закон не працює для всіх. Відповідно люди починають шукати інші методи встановлення справедливості, які ідуть поза законом. В цей момент закон атрофується, бо він не потрібен. Якщо ми не можемо створити правила, які будуть працювати однаково для всіх, і ми всі однаково будемо цим правилам довіряти, то у нас буде спокуса вирішувати наші проблеми взаємодії за межами цих правил. Ми будемо готові піти дати хабар, дати комусь в чоло, порушити правила дорожнього руху. Ми маємо замкнене коло. Погані цінності породжують погані правила, а погані правила породжують погані цінності.

 

Дозволю собі таке припущення. Якби не було 15-процентного падіння економіки в 2009 році, скоріше за все, не було б Майдану 2013-го. Економічний спад 2009 року найболючіше вдарив по середньому класу. Це його загартувало. Цей спад був сигналом того, що люди почали думати: «Якщо вони безпрецедентно обвалили економіку, то може їх там пора на горі потрошку міняти?». Це означає, що ми повинні брати в руки інструменти цієї зміни. З 2010 року зростала кількість організацій громадянського суспільства, воно ставало сильнішим. Людей, котрі на питання: «Тебе что, больше всех надо?,  – відповідали:  – Ага». Відповідно йшли і далі робили, аж до появи тих людей, які 16-17 лютого 2014 року не боялися ніч провести в пеклі на Майдані.

 

Не буде третього Майдану. Він почнеться зі стрілянини, тому що вже роздана зброя. Люди на Майдан не прийдуть в кількості мільйонів з ненасильницьким протестом, тому що з’являться кілька таких, що скажуть: «Та ну його нафіг чекати стільки часу, стояти три місяці на морозі, краще підемо і завалимо».

Ми, як після лікування антибіотиками, вилікували себе від захворювання, але у нас ослаблений імунітет. Наступна хвороба може нас дуже сильно прибити. Ми вже не маємо можливості пройти той самий цикл, на ньому ми вже зламаємося.

 

Якою була ідея створення AIESEC? Якщо молоді люди з різних країн будуть подорожувати і добре знати одне одного, то дуже важко буде продати ідею, що «оці португальці такі жахливі, треба піти і їм всім наваляти». Якби молоді луганчани мали великий досвід спілкування з молодими івано-франківцями, то було б набагато важче створювати міфи про те, що хтось п’є чиюсь кров.

 

Київ є унікальною столицею, таких столиць в Європі буквально кілька. Він має свою ідентичність, але ця ідентичність не має сильних яскравих зовнішніх проявів. Скажіть мені, який київський акцент в український чи російській мовах? Його нема. А що таке зробити щось «по-київські»? Що дає можливість зробити Київ, і чого ви не зможете зробити, наприклад, в Москві. Ви можете в Київ приїхати будь звідки, і продовжувати бути в Києві тим, ким ви є, при цьому всьому, ви можете себе називати киянином. Нічого вам не нагадує? Нью-Йорк. Він приїхав з Габону, і через 20 хвилин він вже мешканець Нью-Йорка. Його спитають: «А ви тут скільки? – Та давно.» Київ дуже відкритий, Берлін так само дуже відкритий, Лондон дуже відкритий. Нью-Йорк, який я зараз бачу, практично весь говорить з акцентом. Всі з ким ви спілкуєтеся: водії таксі, продавці в магазинах, офіціанти в кафе – практично всі говорять англійською з акцентом. Звичайно, якщо ви залізете в офісний центр, ви побачите людей, які говорять традиційною англійською мовою. Але те, що ви будете бачити, це людей, які вриваються, вносячи свій спосіб мислення, інакший. Через те, що вони з інших культур, вони бачать інколи той спосіб вирішення, який не бачать інші люди, котрі постійно крутяться в одному тому й самому. Київ дає можливість утворювати такі мікси, тому дуже важливо, щоб Київ не захлопнувся. 


comments powered by Disqus