18 вересня 2014

Історик Тімоті Cнайдер: «Сприймати світ очима Гітлера або Путіна – непросте завдання»

Bідомий американський історик та публіцист, професор Єльского університету Тімоті Снайдер 15 вересня виголосив інавгураційну промову для студентів Українського католицького університету. Снайдер є автором низки історичних бестселерів та активним коментатором цьогорічних подій в Україні. Його думки про те, яким має бути публічний історик та інтелектуал у цю складну для України добу – у матеріалі від Platfor.ma.

 

 

Історик – це шукач істини. Він не володіє істиною, він навіть не обов’язково її знайде, але він – її шукач. Можливості нашого пізнання обмежені, навіть якщо ми будемо самовіддано працювати, навіть із найсильнішою вірою, докладаючи усіх зусиль та застосовуючи найкращі методи. Хоча це зовсім не значить, що наші зусилля марні. Навпаки, саме зусилля – це все, що ми маємо.

 

Істина, якої досягає історик, переважно мізерна. Зазвичай це коротка мить, коли історик усвідомлює, що певні факти доповнюють одне одного. Ця істина завжди скромна, не викликає абсолютної впевненості та завжди підлягає ревізії, коли виникають нові документи чи нові думки.

 

Жодна історія не може дати вам повне пояснення минулого. Однак історія, якщо вона добра, дає відчуття повноти та цілісності події, можливість побачити розвиток подій з різних ракурсів. Така історія дає відчуття змістовної оповіді. Саме ця повнота, таке поєднання фактів і є людською цілістю. Інакше кажучи, історія має тяжіти до симпатії. Вона має бачити людей в усьому розмаїтті їхньої індивідуальності, дивитися на світ їхніми очима.

 

Чого ми не можемо зробити, так це передбачити майбутнє. Хоч як часто нас не просили б, ми на це не здатні. Але можемо сказати, що деякі речі не відбудуться, i така дуже обмежена здатність часом відіграє важливу роль. Ця здатність опиратися неможливому, усвідомлювати різницю між тим, що відбувається, і тим, що існує лише на словах, допомогли мені та іншим історикам розповісти щось корисне про Майдан. Я не міг знати напевно, як і будь-хто інший, що насправді відбувалося на Майдані, але я знав точно, чого не було, і що певні описи подій, які приходили здалеку, не точні. Звісно, у мене були свої джерела інформації, людські контакти, певна міра співпереживання, але як історик я міг зрозуміти, що є неправдивим, неможливим, а відтак – брехнею.

 

Темний бік пропаганди чи пропагандистів не в тому, що вони брешуть, а в тому, що вони вірять, ніби правди не існує. Вони переконані, що люди, які шукають істину, є або лицемірами, або брехунами.

Пропагандисти вважають, що існують лише ті емоції та спогади, які є ресурсами для експлуатації. Ви знаєте про такі приклади краще за мене: уявлення ніби кожен є фашистом, або переконання про занепадницьку Європу.

Коли історики говорять про подібність історії та сьогодення, зазвичай йде мова не про аналогії, бо аналогія – це щось літературне. Історики не говорять про повторення, оскільки історія, звичайно, ніколи не повторюється. Проте іноді вони бачать закономірності. Тож коли я думаю про сьогоднішні подїі в Україні, я і справді згадую про Мюнхен 1938-го року та про винайдення Гітлером терміну «Судетська земля», що так схоже на створення сьогодні терміну «Новоросія». Я думаю про те, що Чехословаччину примусили до федералізації перед тим, як знищити.

 

Звичайно, існує велика спокуса для історика та взагалі будь-кого, хто щось знає про минуле, експлуатувати знання, експлуатувати співчуття і також створювати пропаганду або ж контрпропаганду. Урешті-решт, попри те, що пропаганда та експлуатація пам’яті існуватиме завжди, історія зможе захистити себе, якщо вона залишиться історією, а історики зможуть захистити себе та інших, тільки лишаючись собою.

 

Коли я кажу, що бачу певну закономірність, мені здається, що я бачу її також у думках Володимира Путіна. Я вірю, що він у свій спосіб дивиться на 1930-ті роки і вважає позитивним прикладом дії Гітлера щодо Чехословаччини або дії Радянського Союзу щодо Польщі наступного року. Визнаю, що сприймати світ очима Гітлера або Путіна – непросте завдання, але часом того потребує історія. Cлід уміти поглянути на світ з чужої точки зору. Тільки так ми маємо шанс зрозуміти державних діячів і державну політику сучасності.

 

Думаю, історія повинна займатися ідентичністю за умови, що ідентичність є наслідком вибору, наcлідком дій та певних уявлень про майбутнє, які можуть стати спільними. І це виправдано як для минулого, так і для сьогодення. Це і є історія нації: низка спроб окремих людей уявити, яким буде їхнє спільне політичне майбутнє.

Російська історія просто зараз, на наших очах формулюється як етнічна історія, історія людей, які говорять певною мовою. Таке бачення історії завжди вразливе перед владою.

Якщо я можу сказати вам, хто ви є, з огляду на мову, якою ви розмовляєте, то я маю над вами владу і ви не можете самі себе ідентифікувати.

 

Історія не може описувати сама себе. Ви не можете написати власну біографію, у вас немає для цього достатньої кваліфікації. Це можна зробити лише із допомогою тих, хто вас знає, любить або ж не любить. Те ж саме правдиво для історії нації: вона не може писатися сама по собі, її можна написати лише у зв’язку з історією інших націй. 


comments powered by Disqus