6 травня 2014

Кузьма Скрябін: «Головне – щоб тобі не було нудно на сцені»

2 лютого 2015 року в автомобільній аварії загинув український співак Кузьма Скрябін. Впродовж 25 років «Скрябін» був одним з головних рок-гуртів України, а Андрій Кузьменко – його лідером. Незадовго до цього ми взяли в нього інтерв'ю про його щастя, а також стару і молоду музику.

 

 

 

 

Про початок

– Кілька років тому, в Лісабоні, мені випала можливість задати пару питань фронтмену гурту The Cure Роберту Сміту. Я в кінці розмови додала, що в Україні є гурт «Скрябін», який повинен йому сподобатись.

 

 – Нічого собі, то ж мій улюблений чувак.

 

– Це я до чого, у ранньому «Скрябіні», 25 років тому, було багато The Cure. Які ще гурти звучали там, на початку «Скрябіна»? І взагалі , де ви знайшли The Cure в 90-х роках в Україні?

 

 – Там була ціла плеяда гітарно-електронних артистів, які відобразились у музиці. Мені було років 12, коли воно почало все бухтіти, як вулкан: Ultravox, Depeche Mode, Eurythmics – вся плеяда музикантів New Romantic, а потім пішли The Cure. Я їх почав слухати з альбому Disintegration (1989), а потім вернувся до перших альбомів. Я взагалі гурман у музиці,  слухав багато всього: від панка до треш-метала. Все, що тоді з’являлось, було настільки новим, що я впитував це, як губка. Ми з батьками тільки перебрались жити під кордон, а до того я чув лише Кобзона, Пугачеву та ще пару естрадних гуру того часу.


– Зазвичай європейські гурти йдуть шляхом від живої музики до електронного звучання. Чому «Скрябін» за 25 років пішов від експериментального для України на той час звучання в поп-рок?

 

 – Я не скажу, шо то була якась тенденція. Двадцять п’ять років назад ми не вміли грати ні на чому. Я закінчив музичну школу по класу піаніно. Ростік ( колишній бас-гітарист гурту) навіть не закінчив музичну школу по класу акордіону, але сам навчився  грати на бас-гітарі. Шура (колишній клавішник) вчився грати на баяні. На той момент то було не головне. Вони двоє мали дар композиторів. Компонувати музику в студії – не те саме, що інтерпретувати її на концертах. Я, наприклад, рідко витягую клавіші, бо для того, щоб виступати на сцені з інструментом, ти мусиш постійно з ним займатися, ганяти етюди, руки мусять тебе слухатись.

 

В якийсь момент мене дістало їх ставлення до концертних інтерпретацій, вони не прогресували як музиканти, тому після скандалів я в 2000-му році розігнав перший склад групи. Я дуже хотів працювати з музикантами, які реально володіють інструментом. З новим складом гурту і пішов той нахил в сторону живої гітарної музики.

 

Зараз «Скрябін» – це мікс. Тенденції нема. Я вважаю, що навіть у альбомі «Танго» (2005) більше пісень, які нагадують The Cure, ніж в альбомах, що були на початку. Щоб орієнтуватися у музиці «Скрябіна», треба купувати диски, бо в радіоефір потрапляє дуже мала кількість наших пісень. Виходить, що більшість судить нашу музику дуже вибірково, тільки по тих піснях, що є в ефірах. На концерті наша музика звучить більш панково. Може, тому ми так довго і живемо, бо люди знають, що на концерті буде веселіше та живіше, ніж в альбомі.


– Думаю, за 25 років ви навчились розуміти, яка пісня вистрілить, а яка ні, і з якої причини. Як ви знаходите баланс між комерцією і творчістю?

 

 – Поняття не маю. Чесно. І не знаю канонів. Напевно, то є мій мінус та найбільшій плюс. Нас майже немає в ТВ-ефірах, та зовсім мало на радіо, а якщо є, то якісь прийняті пісні: «Спи собі сама», «Мама», «Старі фотографії». Люди вибирають собі одну пісню і слухають її по колу, так ніби ми не написали ту решту 500 пісень.

 

Ми постійно випускаємо продукт, в нас, здається, вийшла найбільша кількість альбомів серед українських музикантів (27) і народ сам обирає, що слухати, а що не слухати. Я не знаю правила шоу-бізнесу. Коли виходила пісня «Мама», мені казали: «Боже, хто то буде крутити». А вона розійшлась.

 

– Тобто «Скрябін» – це завжди інтуїтивно?

 

 – Абсолютно. Бо мені по-іншому було б нудно. На концертах мені подобається постійно міняти вектор пісень. Після якоїсь дуже ліричної пісні, грати абсолютну стару панкуху: «Бультер’єра» або «Танец пінгвіна».

 



–Ви згадали про «Танець Пінгвіна». Іван Дорн зробив на неї мікс. Ви не відчуваєте, що кращі пісні вже заспівані, коли молоді й талановиті виконавці починають робити ремікси на вашу музику?

 

 – Ні. Для мене то був комплімент. Іван досить яскрава постать на фоні того молодого, шо з’являється. Він вибрав дуже нелегкий шлях для своєї музики. Вона нелегка. Вона легко заходить, але її не легко підспівати. Коли він мені зателефонував і сказав, шо хоче зробити «Танец Пінгвіна», бо він під неї в школі дурів, то я навіть прослуховування не робив. Його мікс і кліп мені дуже сподобались. Вони мене просто в порошок розмазали.

 

Я взагалі  не маньячу з того приводу: написав я свої кращі пісні, чи не написав. Я вже їх стільки написав, що можна на концерти їздити, і не повторюватись. На початку квітня ми грали ювілейний концерт в Stereoplaza, ми вибрали 9 пісень, які гурт Скрябін взагалі ніколи не грав на концертах. Із них 4 пішло на ура, хоча молоді люди 18-25 років їх взагалі не чули. Вони думали, що, може, то пісні з нового альбому. Головне – щоб тобі нудно не було на сцені, а вдосконалювати все можна постійно.

 

Я ніколи не сідаю писати спеціально. Я сідаю тоді, коли розумію, що є про що писати. А подразники є усюди. Сів в маршрутку – написав пісню про маршрутку. Бо то соціальний біч! Треба в ній так рідко їздити, щоб зрозуміти, що то дуже велика соціальна тема.

 

Якщо ти вхопив шось, швидко включив собі диктофон, начитав і в тебе вже є причина, чому має з'явитися історія. Якщо історія з’являється – йдешь далі, якщо ні – є кнопка delete, і ти шукаєш нову історію.

 

Про Майдан

– З піснею «Революція у вогні» була така ж історія?

 

  – Ця пісня написалася, мабуть, у найкоротший термін – за 15 хвилин. Такого в мене ще не було. Пісня-крик! Коли людина не знає, шо робити, вона робить феноменальні речі. На моїх очах жінка підняла машину, яка задавила її чоловіка. Після всіх тих подій, я не думаю, шо зможу колись написати пісню російською мовою. Я зненавидів ту країну. Я в Крим більше ніколи не поїду. Мені як відрізало, і я нічого не можу з тим зробити.

 

 

– Але при всьому цьому ви не виступали на Майдані. Ви писали в Twitter, що не хочете на цьому піаритися. Зараз, коли вже пройшов період рефлексії, як ви оцінюєте події цієї зими?

 

 – Чому я не хотів бути серед тих, хто виступає на сцені: по-перше, в мене був власний досвід з 2004 року (мається на увазі Помаранчева революція) і я радий, що він в мене був. Я зробив певні висновки і більше в ті речі гратися не буду. Мене ніхто не заангажує ні за які гроші, хоча тоді і грошей не було. Сказали, як солдатам – пішов.

 

Я розмежовую революцію і рок-фестиваль. А з Майдану в якийсь момент зробили фестиваль. Розслабили людей, і там був шоу-бізнес. Там ходили козаки, з ними фоткались за бабки. Тому Майдан затягнувся.


Я взагалі вважаю, що благочинність та речі подібні їй, закінчуються там, де починаються камери. А там, де вони з’являються – починається спекуляція. Хочеш допомогти – допоможи тихенько. І тоді то буде допомога. В 46  років я чітко знаю, шо в політиці нема добрих людей. І ті люди, які віддали своє життя за Майдан... Дай Бог, щоб не даремно! Але я не вірю, що люди, які 22 роки крали гроші, на 23-й перестануть їх красти.

 

Той бардак в країні, який зараз твориться, говорить лише про те, що люди або не знають, що робити,  або добре знають, і за мішурою того хаосу роблять свої нові схеми. Щоб народ жив, боячись війни, якої, я впевнений, точно не буде. Комусь вигідно тримати людей у шорах і під страхом.

 

Я не дуже  розуміюсь на політиці, але мені здається, що людям навмисне не доносять всю інформацію: чого саме збирався Майдан. Політикам дуже вигідно закрутити ворожнечу між однією і другою частиною України. Бо то найефективніший спосіб відволікти увагу країни від дійсно важливих речей.

 

– Як ви взагалі ставитеся до того, що публічні люди, музиканти висловлюють свою політичну позицію?

 

– З громадянської точки зору – мають право, якщо в голові є мозок. Той же Вакарчук відноситься до людей інтелектуальних. Кожен плекає своє щастя.  В ідеалі, мабуть, не варто в то лізти, бо це завжди тягне негатив від тих людей, що не розділяють твої висловлювання. А ті, які підтримають, вони і так «за». Так що в результаті ти тільки втрачаєш.

 

Вакарчук втратив великий російський ринок, але як громадянина я його абсолютно підтримую. Бо є люди, які зовсім не висловлювались і Росія надалі залишилась для них плацдармом... Але чи є то нормальним? Напевно, краще не казати нічого і їздити по концертах, але з другого боку, якщо ти хочеш тут жити і чуєш, що ту землю в тебе з-під ніг вибивають, нелогічно нічого не говорити.

 

Про музику

– Повернуся до творчості.  Скрябін починав в 90-ті, коли музичного бізнесу ще не було. Як думаєте, починати було легше тоді або зараз, коли багато музичних стратегій зрозумілі?

 

 – Тоді той процес був не такий масовий. Було 10 чоловік на всю Україну, які взагалі щось робили. Можна було зробити що-небудь, принести на радіо, і його з радістю брали, цілували руки-ноги, пили з тобою до ранку з радості, що ти щось приніс. Головне було – щось видавати. Зараз я не знаю, чи вижили б ми як група, тому що зараз студія – це комп’ютер в тебе вдома. Ти можеш записати музику, зробити собі ім’я через інтернет, а потім їздити по країні з концертами. Я з іншого покоління і мені пасувала та епоха. Зараз важче. Дуже багато вторинного матеріалу. Кавери – то не погано, але поки людина не має свого лиця, вона буде трактуватися, як вторинна. Бо є першоджерело, як Джимі Хендрікс, і є чувак з Броварів, який того Хендрікса хоче заграти. Якщо ти хочеш зробити щось сам, то ти не можеш то робити на чужих творах. А якщо не можеш, то знайди в собі сили від того відмовитись.

 

– Ви були ведучим, по суті, першого в Україні талант-шоу «Шанс». Ви зараз стежите за молодими українськими музикантами?

 

 – Мені їх шкода, але взагалі –да. Я був недавно в Дізеля (гітарист гурту Green Grey) на джем-сейшені. І там грала молода банда. Вони трохи вторинно звучать, тому що вони дуже американські, в них такий Сіетл зразку Perl Jam 90-х років. Але мало того, шо вони грають, вони й виглядають так, як тільки-но з Сіетла приїхали. Тобто вони є носії тієї культури. Є чітка межа: носій - не носій. Ти можеш добре грати, але в душі ти ним не є. Ти відчуваєш кон’юнктуру ринку і видаєш продукт, але емоційно та зовнішньо не відповідаєш. Я слідкую за новими іменами в українській музиці. Єдине, мені шкода тих людей, які приречують себе на довгу марафонську ходу між талант-шоу. Ті програми пишуться по сценарію, а для сценарію головне – тільки постріли рейтингів, які збільшують ціну рекламного часу. А люди сліпо вірять, що їм щось може засвітити. Світить одному або двом, потім з них роблять поїзд, який заробляє гроші для каналу. Мені дуже шкода, що люди мусять то пройти.

 

Про книги

– Нещодавно вийшла вже друга ваша книга «Я, Паштет і Армія»? Як зважилися?

 

– В першу чергу, то пресінг з боку першого кола моїх близьких. Вони постійно чують ті самі історії, тому що інших я придумати не можу. І чотири роки вони мені казали: «Та напиши ще одну книгу про того Паштета». Найскладніше було заставити тикати себе по кнопках, бо то дуже скучне заняття.
 

– На презентації ви казали, що відмовилися від коректора для другої книги. Чому?

 

– Я вважаю, що Берлін (перша книга – «Я, Побєда і Берлін») постраждав від коректорів. Вони її дуже причесали і зробили мертвою українською літературною мовою. Цю книгу ми майже не коригували.  Тут неможливо було виправляти помилки, бо багато російських діалогів я писав українськими буквами, і коли ми загрузили то в комп’ютер, він видав майже 9 мільйонів помилок.
Через те книга має свій шарм. Аудиторія книги чоловіча, бо тендітна жіноча психіка може постраждати. Для мене армія була дуже своєрідна і дуже весела. Не завжди те, що весело солдату, буде весело жінці.
 

– До 25-річчя гурту  вийшла і книга, і альбом. Чим задоволені найбільше?

 

 – Та я, чесно кажучи, ні тим, ні тим не задоволений. Якби я ставив собі за мету зробити щось, від чого я б отримав якусь сатисфакцію, то мабуть альбом можна було б робити років 10. В цьому альбомі точно є пісня, якою я задоволений. Це пісня «Дельфіни», яка вийшла дуже «кьюрівська». Вона мені отим The Cure навіть пахне, і я дуже гордий, що щось подібне з’явилося. Ця пісня не дуже схоже на все те, шо ми робили останні 10 років, і я думаю, що вона потягне за собою якусь лінійку, якої я буду триматись… Хотів сказати майбутні 10 років, але потім зрозумів, що можу не дожити.

 

Про життя

– Коли я слухала ваш останній альбом, в мене все крутився рядок з вашої ж пісні: «А залишився тільки цей альбом, а мрії розлетілися, як дим».  Емоційно було відчуття, що ваші музичні мрії закінчилися. І, можливо, ще до цього альбому.

 

 – Цей альбом писався у три різні періоди: до революції, підчас та після. Я не хотів його шліфувати. Він вийшов дуже різношерстний. І коли я його переслухав, то почали проявлятися інші пріоритети. Альбом – як книга, його треба перечитувати кілька раз, щоб він тобі зайшов. 

 

– Основний прибуток українських музикантів – це концерти. Чи змінилася ця ситуація в останні роки, коли музику почали видавати ще й на електроних носіях? 

 

 – «Скрябін» є в iTunes, але я жодного разу не отримував за то гроші. А якщо і отримував, то вони були такими мінімальними, що їх грошима не назвеш. Я взагалі не пам’ятаю, коли ми отримували гроші за альбом. І я звик до того, що чим більше моєї музики в інтернеті, тим більше людей на концертах. Скільки разів мене кликали на антипіратські конференції, я казав: «Хлопці, соррі, але я за». В країні, де закриваються книгарні і нема вибору в музичних магазинах, хай краще буде піратство.

 

– Ви слухаєте українських музикантів?

 

– Тільки з радіо


– А російських?

 

– Теж тільки з радіо.
 

– На одній з прес-конференцій Іллі Лагутенко (лідер гурту «Мумій Тролль») задавали питання, кого він слухає з українських музикантів. Він назвав гурт «Скрябін».

 

– Круто, що він пам’ятає про мене (посміхається). Він був саундпродюсером на альбомі «Натура» (2003) і відвіз нас в Лондон. Тоді я зрозумів, чого він в той Лондон їздив. По-перше, його там ніхто не знає і він може ходити  спокійно, як нормальна людина. А по-друге, він записувався в студії, де записувались його кумири. Це надихає. Коли ти з тим чуваком, до якого тільки що гітарист гурту U2 Едж подзвонив, йдеш на пиво, в паб через дорогу, у який він ходить 40 років, а на стіні висить 200 компактів, які записались в тій студії – нічо крутішого не може бути.

 

– Ви казали, що хочете відкрити власний бар. Це й досі тільки мрія, чи ви вже почали її реалізовувати?

 

– Ні. То тільки мрія. Коли я років два буду в конвульсіях мучати інструмент і зрозумію, що я його вже замучив і мучу тих, хто приходить на концерти, тоді я скажу: «Вибачте, ваші білети на 300 грн дійсні в барі, приходьте бухати». То такий запасний шлях.


– Ви щаслива людина?

 

– Дуже! Я став таким в момент, коли я зрозумів, що вже маю все, що мені треба. Я маю людей, які мене люблять і яких люблю я. Я не переймаюся за те, як виглядаю, займаюсь улюбленою справою. Мені повезло. Вже років 10 я точно щасливий.


comments powered by Disqus