30 березня 2014

Тарас Прохасько: «Мене більше вражають речі еволюційні»

Тарас Прохасько на перший погляд може здатися людиною страшенно задумливою і дещо відстороненою від життя. Але ця своєрідна відстороненість є лише однією з позитивних рис Прохаська як письменника. Бо як тільки ми наповнили філіжанки кавою та розпочали розмову, я зрозумів, що Тарас — надзвичайно уважний спостерігач дійсності в її наймізерніших і найсуттєвіших проявах. Пропонуємо увазі читачів «Платформи» бесіду з письменником Прохаськом. Фото: http://platfor.ma/articles/taras-prokhasko/

 

— Українські письменники все частіше висловлюють свою громадянську позицію. Як ви гадаєте, чи має письменник це робити?

Тарас Прохасько — письменник

— Мені дуже не подобається, коли до подібних висловлювань літераторів починають прискіпуватися, мовляв, от знайшовся експерт. Письменник не є експертом, його висловлювання є приватними, але, разом з тим, формувати думки у вигляді слів — це його професія. І в той же час він не зобов’язаний висловлювати свою громадянську позицію — не варто в такому разі його автоматично звинувачувати у відірваності від світу.

 

— Чи можуть бути реальні сучасні події натхненням для письменника? Це не робить його публіцистом чи журналістом?

 

— Життя суспільства завжди є натхненням для письменника. Але, знову ж таки, це залежить від сфер його зацікавлення. Є автори, які цікавляться речами актуальними, які пишуть про нинішній колорит часу. Існують і такі, що у своїй творчості звертаються до триваліших явищ, які не обов’язково є вартісними як яскравий вираз сьогодення.

 

— А як щодо вас?

— Грубо кажучи, мене не приваблюють події, пов’язані з діяльністю уряду та партій. Натомість я цікавлюся, як еволюціонує громадська думка, якими історичними явищами зумовлене все, що є тепер, як працює світосприйняття окремої людини в масових випадках...

Мене важко порівняти в суспільній активності з Андруховичем чи Винничуком. Та я не почуваюся від того гіршим. У цьому немає манії унікальності, просто на даний момент я не відчуваю потреби робити те, що роблять вони.

 

— Ви були активним учасником студентської революції 1990 року. Як гадаєте, наскільки корисним був цей досвід для України?

 

— Це був надзвичайно корисний досвід. І мені здається, що з часом до цього досвіду ще будуть повертатися. Тому що зараз ця подія затерлася з-поміж багатьох інших. Але вона є дуже важлива, тому ще це був акт, який не був викликаний жодними партійними інтересами.

Це була так звана «жива політика» — люди робили вчинки, які були викликані їхніми звичайними людськими прагненнями: потреба свободи, потреба жити своїм життям. І ця «революція на граніті», як її назвали публіцисти й поети, була страшенно чистим і гарним явищем.

І знайти в ній якійсь чорні плями, окрім наївності, що не є поганим у даному випадку, не можна.

 

— До яких ще нещодавніх подій варто звертатися українцям?

 

— Мене куди більше вражають речі менш помітні, речі еволюційні. І за ці двадцять років відбулася значна еволюція масової свідомості у всіх сферах. Скажімо, поняття суспільної свободи, до якого ми дійшли, дуже відрізняється від того, як ми його уявляли двадцять років тому. Хоча б у тому, якої толерантності ми нині вимагаємо один від одного. Саме це і є найсуттєвіші події, просто вони не зведені до якогось кількаденного акту.

 

— Чи не здається вам — людині, яка сповідує аскетичний спосіб життя — що зараз українцям якраз і бракує певної частки аскетизму?

 

— Цілому світу загалом бракує аскетизму й самообмеження. І здається, що однією з найбільших проблем України є те, що вона, грубо кажучи, вирвалася зі світу радянських обмежень і дуже швидко потрапила у загальносвітовий споживацький, гедоністичний рух. Цей перехід між насильницькою обмеженістю, яка мала місце в Радянському Союзі, до цього, так би мовити, світу безкінечних можливостей був дуже швидкий, і він сильно вдарив по головах. Тому все вийшло не зріло, по-дитячому. І ясно, що з цим тяжко дати собі раду відразу. Люди, які були на довгому утриманні, якщо й не дорвалися до цієї можливості, принаймні ідеологічно мислять, що все є доступним. І звідси багато різних неадекватних речей, коли на першому місці для них стає споживацтво і забезпечення якогось нав’язаного рівня життя.

Зрештою, ці настрої і дотепер, як не парадоксально, пов’язані з соціалізмом, від якого ще не відмовилося наше суспільство. З одного боку, ми чітко вибрали орієнтацію на капіталізм, а з іншого — вимагаємо якихось пільг від держави.

— Який досвід став визначальними для вашого становлення як письменника?

 

— Якраз нині я пишу книжку на подібну тематику. Можливо, це якась тенденція серед українських письменників — досліджувати власну еволюцію. І я також прагну описати те, як нашарування різноманітних досвідів, пізнань і впливів призводять до якогось результату.

 

Як це риторично не звучить, але, можливо, найбільший досвід, який я отримав за останній час, — це, власне, аналіз отриманого досвіду. Тому що я відчув, що настає момент, коли просто набиратися досвіду, не роблячи з того якихось висновків, марно. Я в молодості був прихильником того, щоби побільше всього набратися, надивитися, не знаючи навіщо. Не відмовлятися від жодного досвіду. А тепер я вже відчуваю, що ця дорога є пустою й безрезультатною. Виявилося, що повертатися до попередніх досвідів, і робити якісь висновки, хай навіть помилкові, є нині для мене найважливішим.

 

— Чи важко вам удавалося формувати свій стиль? Ніколи не відчуваєте невідповідності між творчим задумом і його втіленням?

 

— Я завжди з цим стикався. За винятком якихось перших кількох оповідань, коли я дуже чітко уявляв собі, що я хочу зробити. Потому моєю багаторічною проблемою було те, що я повірив, ніби відстань між творчим задумом і кінцевим продуктом можна безкінечно зменшувати й із часом знищити. Ця думка стала причиною того, що я рідко писав, бо, мовляв, якщо я ще трохи з цим поживу, то матиму більше часу, аби втілити свій задум так, щоб прірва між ним і його реалізацією була майже непомітна. Та ця прірва має бути завжди. І література — це є, власне, акт роблення, це є вчинок. І як і будь-який вчинок, текст за визначенням мусить відрізнятися від того, що ти собі надумав. У якийсь час я навіть гадав, що ідеальною літературою є ненаписана, адже в такому разі вона бездоганно збігається з задумом твору.

Але я тепер чітко розумію облуду таких міркувань, тому що література потрібна як акт. І все, що задумував письменник, що він насправді хотів сказати — не має ніякого значення. Важливим є те, що він зробив.

А весь цей багатий внутрішній світ, що не залишив відбиток на папері — то є щось таке, що з літературою має дуже відносну близькість.

 

— Чи потребуєте спеціального настрою, аби творити літературу?

 

— Ні, я можу в собі викликати цей робочий настрій. Для мене найбільшою трудністю останнім часом було те — і я це мушу визнати — що я не міг собі до кінця виправдати доречність писати. Тобто у мене був період, коли я не міг собі сказати, навіщо це потрібно. Але я пішов фальшивим шляхом і вирішив, що робитиму це для когось. Я вилучив себе як автора, нівелював зацікавлення, чому це потрібно мені. Але забравши себе з цього ланцюжка, я так і не зміг відповісти, для кого потрібно писати. Тому що література як акт діяльності має передовсім бути потрібною для того, хто це робить. Знову ж таки, страшно банальні речі, але я радий, що я вам можу це сказати, бо для мене це є ознакою того, що я вже пройшов якийсь плутаний і фальшивий період.

 

— У журналі «Четвер» ви стояли у витоків формування сучасної української літератури. Чи багато змінилося з того часу?

 

— Змінилося дуже багато. Змінилася взагалі можливість писати й бути прочитаним. Не хочу, аби це виглядало як закиди старого письменника на нові носії й на нові мережі, але це насправді не може не вплинути на літературу.

Література — це передовсім спілкування, позачасовий і позапросторовий контакт; і потреба в цьому контакті спонукає писати й читати.

У мої часи цей контакт був дуже складним технічно: написавши текст, потрібно було потому щось довго робити, аби цей текст вийшов книжкою й дійшов до читача. Натомість тепер і читати, і писати один до одного стало дуже легко. І мені здається, що це змінило ставлення до тексту як такого.

 

— А вихід яких книжок змусив вас повірити у майбутнє української літератури?

 

— Передовсім у вісімдесятих роках, ще на початку перебудови, почали виходити перші книжки, як я вважав, хороших поетів. Того ж Юрка Андруховича. А вже у вісімдесят дев’ятому почалася справжня злива – це і Олег Лишега, і Грицько Чубай. Ще дуже знаковою для мене була повість «Досвід коронації» Костя Москальця. Ну ось я подумав тоді, що українська література справді має майбутнє. Пам’ятаю також, що в переддень голодування на Майдані вперше вийшла повна збірка поезій Стуса. І я цю книжку не залишав у наметі зі своїми речами, а носив у куртці. І не тому, що вмерти зі Стусом у кишені — це моя мрія, а суто з радянських прагматичних міркувань. Бо я розумів на той час, що це, можливо, щаслива помилка — те, що цю книжку видали. І що надалі такого більше може не бути. Тож я не мав права її загубити.

 

— Чимало українських письменників, коли стають відомими на всю країну, переїздять до Києва. Чому ви ні?

 

— Це пов’язано з тим, що моєму темпераменту дуже відповідає такий темп життя і така кількість контактів, що я маю у Франківську. Я дуже консервативний — і через те я багато втрачаю, я знаю. Але в багатьох випадках я не готовий до якихось рішучих кроків. Можливо, і те, що я не думаю про переїзд, є ознакою цього консерватизму. Але я собі це пояснюю тим, що мені так добре. Зрештою, якщо думати про літературу, я не бачу в Києві нічого, що дало б мені перевагу як автору. До того ж, я потреби фізичного переміщення не відчуваю.

 

— Чого очікуєте для себе від цієї весни?

 

— Ну якщо вже так дотримуватися всього наговореного й не розпорошуватися на дрібні очікування, то я дуже сподіваюся докінчити цю свою книжку. Тому що проблема завершення є для мене дуже актуальною. Я дуже багато в своєму житті не докінчив. Я тепер говорю про літературу, хоча поза літературою так само. І навіть з цієї книжкою — я її вже відкладав кільканадцять разів. Тому я страшенно надіюся її закінчити, бо знаю, що від цього буде дуже багато залежати в моєму житті.

Це бажання виглядає досить поверхневим, але насправді є глибинним. І якщо я її закінчу цього разу — то це значить, що я й надалі писатиму — багато, легко й гарно.

А якщо не довершу, то буду й далі собі мудрувати, відтягувати — і все це перетвориться на мій особистий травматичний досвід.

 

Спілкувався Євген Гриценко
Фото Світлани Мінайченко


comments powered by Disqus