30 березня 2014

Павло Шеремета: «Не вмикати національне телебачення. Абстрагуватися від влади. Сконцентруватися на друзях»

Павло Шеремета зараховує себе до клубу так званих «яєць»: зовні білий, всередині жовтий. Це метафора для тих, хто захоплений Азією. Після закінчення бізнес-школи університету Emory (Атланта, США) у 1995 році його несподівано потягнуло на факультативний курс «Реформи в Південно-Східній Азії». Тоді він ще не знав, що йому випаде допомагати урядовцям Малайзії у створенні та впроваджені цих реформ.

Три останні роки колишній декан Києво-Могиляської бізнес-школи [kmbs] провів у гарячій тропічній країні. Він очолив Інститут стратегії блакитного океану Малайзії та мав можливість попрацювати з професором Чаном Кімом, людиною, яка входить до п'ятірки найбільш впливових бізнес-мислителів світу та є автором бестселеру «Стратегія блакитного океану». Ми зустрілися з Павлом, щоб поговорити про уроки Азії для України. Фото: http://platfor.ma/articles/pavlo-sheremeta/

 

— Багато хто «валить» звідси. А ви навпаки. Чому? Що тут так вабить?

 

Павло Шеремета консультував уряд Малайзії у проведенні стратегічних реформ

— Тут весело. Реально. Якщо виходити з логіки, що це одне життя і це не репетиція... Я розумію народ, який «валить». Я просто думаю, де я можу привнести більше. Малайзія — це, звісно, був абсолютно фантастичний досвід. Тільки це не привнесення — у більшості це було навчання. Тобто я там привносив, звісно, але те, що я можу зробити тут – може, це прозвучить нескромно, — це більше, ніж я можу зробити будь-де. Врешті, це абсолютно унікальна країна, де я деканом став у неповних 28 років. Таких країн в світі немає більше.

 

Тут просто така ситуація, коли через те, що конкуренція внутрішня є недорозвинена, а зовнішню конкуренцію або не пускають, або вона не є дуже зацікавленою, виникає ситуація, коли зробити нормальний продукт, товар чи послугу і усміхнутись — це вже стає майже достатньою умовою успіху. Тому що в Штатах цього явно замало, в Азії цього явно замало, в Україні цього може бути достатньо. Тут, може, навіть не треба так сильно перенапружуватись в плані конкуренції.

Тут, звісно, є своя специфіка: 30-градусний мороз, 152 місце в рейтингу легкості ведення бізнесу — це, між іншим, у мене йде приблизно в одному розряді, — усі ці речі — це щось таке, що змушує тебе гуртуватись.

Ось логіка, яка є в країні зараз: тут погано, бо тут погана держава, вона заважає, і я поїду в Америку, бо там є держава добра. Держава там може і добра, але там конкуренція в сто разів більша. Плюс ставлення до іноземців: хоча воно в США може бути кращим, ніж в інших країнах, але там ти іноземець, а тут ти свій.

Завжди кажуть: добре там, де нас нема.

 

У мене є три правила. Перше — не вмикати національне телебачення. За два місяці (перебування в Україні після повернення з Малайзії — ред.) — прошу вибачення перед всіма загальнонаціональними каналами — я їх не дивився. Друге — абстрагуватися від влади. Я далі плекаю в собі це малазійське відчуття, що я — тут, а влада — тут, і ми не заважаємо один одному. І третє — сконцентруватися на друзях.

 

— Не всі можуть похизуватися цим в Україні.

 

— Звісно, звісно. Розумієте, наша команда (Інститут стратегій Inspira — ред.) основні свої активи приносить о 9 ранку на третій поверх і в районі 9 вечора спускає. Звичайно, якщо би в мене були «заводи-пароходи» — я був би обережніший у висловлюваннях і, звісно, я би не зміг абстрагуватися від держави, абсолютно зрозуміло.

 

— Які уроки ви б виділили для України, після того, як консультували уряд Малайзії?

 

— Урок номер один: поставити ціль. Це працюватиме на цілісність. Ціль і цілісність — спільнокореневі слова. Коли немає цілісності — тебе клинить, ступорить, голова хоче робити одне, шлунок хоче робити інше. Коли є ціль, то всі ці речі приходять в унісон. У Малайзії є ціль — до 2020 року бути визнаною як розвинена країна. Має з'явитися розуміння, що це об'єднує всю державу, всю країну. Кажемо, країна дезінтегрована. Так Малайзія ще більше дезінтегрована! Їх би так не клинило на цій цілі, якби не Сингапур.

 

Це обережна тема, але я думаю, що почну її гучніше говорити. Якби Західна Україна залишилася в межах Польщі, у нас би ВВП на душу населення був би 12 тисяч доларів і ми були би членами Євросоюзу і Шенгену. Якби Східна Україна залишилася в межах Росії — я знаю, це страшні, катастрофічні речі, але давайте подивимося на цифри, — у нас би ВВП був 10 тисяч доларів на душу населення.

Але вся ця Україна робилася для того, щоб українцям було жити добре. Тобто що — виходить так, що українцям в іноземних країнах жилося краще, ніж у своїй країні? Це абсурдно, але цей абсурд зараз тут є.

Нам треба це розуміти і самим собі говорити. Польща «рвонула», а ми що — дурні?

 

В Угорщині, де я певний час жив і працював, було таке саме питання: «Ми були Австро-Угорщина, де зараз Австрія і де зараз ми. Чому, адже ми були такі самі, ми повинні бути такі самі». У нас цього немає. Оця «жаба», оспівана в Україні — я хочу, щоби вона була більшою. Я хочу, щоби нас тиснуло: чому так, чому росіяни можуть...

 

— Он уже Грузія «піджимає»...

 

— Грузія «піджимає» — ми Грузію ставимо за приклад! А чому ми не можемо? Є ще один важливий момент, який в Азії присутній, можливо, навіть більше, ніж у нас зараз. Це відчуття відповідальності.

Є хороше визначення — я прочитав його у «Файненшл Таймс» — що відрізняє багаті країни від бідних. Це те, як можновладці сприймають владу: як відповідальність чи як винагороду.

Є якісь азійські цінності — звісно, що є винятки, як теперішня Камбожда, тодішня Капмучія, Бірма якийсь час — але втратити обличчя в Азії є фатальним. І якщо ти при владі й не ставишся до неї як до відповідальності, не відповідаєш за своїх людей — ти втрачаєш обличчя. Є правителі, для яких власне багатство є важливішим. Але в цілому азійські цінності є іншими. Власне кажучи, Азія побудована на поєднанні двох речей: «низ» є лояльним до влади — наприклад, у Китаї не підтримали Тяньаньмень, тому що це було нелояльним до влади, — але «верх» є відповідальним за країну.

 

У нас не Сингапур. Там були дотримані ці обидві речі. В українській владі зараз всі захоплені Сингапуром, але вони хочуть, щоб було тільки це: «от ви нас потерпіть 40 років». Так а ви зробіть у перший рік те, що вони зробили, тому ми наступні 39 років, може, подумаємо. Тільки зробіть те, що вони зробили в перший рік — а вже пройшло два.

 

— З яких питань ви консультували уряд Малайзії. Чого вдалося досягти?

 

— Я думаю, що треба зробити передісторію. Засновник інституту, він же співавтор однойменної теорії, професор Чан Кім є радником країни. Відповідно, інститут був створений на підтримку його роботи в цій якості. Тобто ми готували пропозиції і допомагали у впровадженні й прийнятті рішень. Перш за все, Малайзія визначила для себе чітке стратегічне позиціювання, яке виводить її з-під конкуренції з місцевими «гігантами». Адже населення Малайзії складає лише 27 млн. людей, у той час як Індонезія, яка говорить тією самою мовою, має 220 млн. населення, Філіпіни — 85 млн, В'єтнам — 85 млн, Таїланд — 67 млн. Маючи унікальний національний склад населення, що сильно відрізняється від сусідів (малайці, китайці, індійці), Малайзія вирішила знайти свій власний «блакитний океан» як країна і визначила, що вона буде «воротами» з Близького Сходу та Індії у Китай і назад. Після цього увага була звернена на нагальні проблеми суспільства. Там мова йшла про так звані чотири національні стратегії блакитного океану. Перша була спрямована на зниження злочинності, що було досягнуто за рахунок того, що поліція була сконцентрована на «гарячих точках» — там було в десятки разів збільшено присутність поліції. Поліцейських вчили бути не на посадах, а на вулицях. Звісно, в офісах комфортніше, якщо мова йде про тропічну країну.

 

Був створений форум, який називався Національний стратегічний саміт, де збиралися державні секретарі, генеральні секретарі міністерств. Туди запрошувалися міністри за тематикою. Тобто якщо першою стратегією була поліція, то запрошувався міністр внутрішніх справ. Ці форуми за участю професора відбувалися раз на місяць. Крім того, державний секретар почав також сам збирати. Перші два місяці, планували, що робити, а потім наступні чотири місяці просто впроваджували.

Є одна фраза Джека Велша, яка мені страшенно подобається: «People do not do what you expect, people do what you inspect», тобто люди роблять не те, що ти очікуєш від них, а те, що ти інспектуєш, перевіряєш.

Тому перше і останнє засідання головувалося прем'єр-міністром.

 

— Що було другою стратегією?

 

— Друга стратегія — це співпраця між армією і поліцією. Поліція каже: не вистачає поліцейських, їх треба тренувати, вчити, наша академія просто не встигає випускати достатню кількість. Тут армія каже: слухайте, чого ж ви нам нічого не сказали, у нас простоюють військові академії. І поліція робить феноменальний, але зрозумілий крок: каже, ми до вас не підемо. Держсекретар запитав, чому. І, це буде звучати як анекдот, але сказано було: тому що ви віддаєте салют отак, а ми — отак, і ці речі несумісні. У будь-якої людини на вулиці це викличе гомеричний сміх. Зрештою, звісно, поліція пішла вчитися у військову академію. Було спільне навчання армії і поліції. Вони навіть почали конкурувати між собою, хто краще крокує, плаває, стріляє. На випуску в них був парад, на який запросили прем'єр-міністра і двох міністрів. Міністру оборони салют і марш грав оркестр поліції, а для міністра внутрішніх справ грав армійський концерт.

 

Інше річ, яка стосується стратегії №2 — тюрми й ув'язнені. Відомий феномен, досвід США це підтверджує: більше злочинів — треба будувати більше тюрем. Більше тюрем — більше злочинів, тому що ті засуджені, які сидять за якісь дрібні речі, у тюрмі вчаться більшому. У плані вже була нова тюрма, тому що всі наявні були переповнені.

Ідея була запропонована така: давайте тих засуджених, термін яких — 2–3 роки, з яких залишилося, наприклад, 9 місяців і які нормально себе ведуть, виведемо на військові бази, побудуємо для них спеціальні бараки, які недорого коштують, і вони будуть під наглядом військових займатися сільським господарством.

Я до цієї речі ставився із величезним скепсисом, думав, як військові це сприймуть. Я не думав, що прем'єр-міністр підпише цю стратегію взагалі. Але він підписав і зробив ще одну хорошу річ. Привезли декілька сімей цих ув'язнених, він сів разом з ними та їхніми сім'ями, також з міністром оборони і міністром внутрішніх справ, вони випили чаю, поговорили. Він казав сім'ям: ви його візьміть назад, він через півроку вийде, навчиться робити якісь правильні речі. Сім'ї ж переважно відторгують, не приймають ув'язнених назад. Звісно, що це політичний крок. Але наскільки красивий, тому що — це ж наші громадяни, їх не можна викидати, списувати.

 

— Третя?

 

— Вона стосувалася використання військових ресурсів для побудови інфраструктури у віддалених районах, наприклад, у джунглях, де приватному сектору невигідно це робити. Дороги, електропостачання, водопостачання, нові будинки. Армія ж «стоїть», коли немає війни. Вони вміють будувати мости, різні об'єкти. Це мало використовується, тому що мирний час.

 

— І остання стратегія...

 

— Четверта стратегія стосувалася сільського регіонального розвитку. Були побудовані «гігантські овочесховища» — дистриб'юторські центри, які були зайняті буквально на два відсотки. Ми запропонували перетворити їх на центри розвитку території. Щоб там були банки, страхові компанії, комплекси переробки фруктів й овочів, які можна експортувати. Щоб там були тренінгові центри, щоб студенти могли приїжджати практику проходити. Завести туди ключові супермаркети. Щоб у результаті це було вже не овочесховище, а щось значно успішніше.

 

Якщо навіть у компанії чи в країні більш-менш порядок, то цей порядок досягнутий локальною оптимізацією. Але загальний оптимум не є сумою всіх оптимумів, його треба шукати по-іншому.

Тому головний урок, який можна вивести і для України, і для української компанії, у тому, щоб дивитися «на дотику». На дотику функцій можна досягти таких-от речей.

— Тобто це є основним уроком для України: об'єднання, а не диференціація?

 

— Це є один з важливих уроків для України. Він є більш технічним, але не основним. Це вже техніка — шукати дотики. Для техніки треба бажання. На жаль, в Україні я не бачу великого бажання. Є люди, яким ми платимо, щоб вони це робили, вони в силу різних причин вирішили цього не робити, відповідно велика частина населення «впала в мазохізм» — як так, погана країна, треба виїжджати — ну й інші страждання, які виплескуються на фейсбук. Ці три речі, про які я говорив на початку: ціль, гонка за лідером і відповідальність — є головною передумовою для розвитку.

 

Бесіду вів: Олександр Акименко
Фото: Сергій Корнієнко


comments powered by Disqus