29 березня 2014

Лесь Подерв'янський: «Моя творчість не є автопортретом»

Святкова порада від Леся Подерв'янського: якщо вже пити, то слід робити це зранку, щоб весь день був цікавим. Щоправда, сам Подерв'янський традиційних свят не визнає. Каже, що не розуміє, чому це в новорічну ніч всі неодмінно мають пити та їсти. Лесь Подерев'янський не потребує окремого представлення — всі читали або слухали його твори. «Платформа» зустрілася з ним, просто щоб поговорити з розумною і талановитою людиною. Ось що з цього вийшло. Фото: http://platfor.ma/articles/les-podervyansky/

 

— Як ви зазвичай представляєтеся незнайомим людям?

Лесь Подерв'янський — художник, автор сатиричних п'єс
— Я кажу: «Mене звати Лесь». Думаю, цього достатньо. І байдуже, що там собі людина про мене подумає.

 

— Чи важливе для людини її оточення? Чи визначає буття свідомість, на вашу думку?

 

— Безперечно, воно є дуже важливим, адже ще з дитинства формує людину як особистість. Впливаючи один на одного, люди вибудовують себе. Спілкуючись з дебілами, сам точно станеш дебілом, і навпаки. Все це взаємопов'язано. Безперечно, усілякі генетичні штуки теж відіграють певну роль. Але ніяка генетика не врятує від поганого оточення. А чи визначає свідомість буття — сказати важко, тут можна трактувати по-різному. Я, наприклад, завжди вважав, що головною все одно залишається естетика. Саме вона є первинною у відношенні до буття.

 

— Наскільки досяжним є розуміння цієї естетики? Чи вважаєте ви, що більшість людей насправді нічого не тямлять у мистецтві?

 

— Якщо ви завітаєте до музею, пройдетеся Лувром чи Ермітажем, ви точно побачите, що люди практично не дивляться на картини. Уся їхня увага зосереджена на етикетці. Вони її вивчають, акуратно переписують собі до блокнотика, ставлять навпроти «галочку» і йдуть далі.

Людина взагалі-то вихована на вербальному сприйнятті світу. Вона зазвичай не мислить образами. Насправді є дуже мало людей, здатних на це. Їх називають художниками.

Саме ж мистецтво — це річ у собі. Тому зрозуміти його дуже складно. Основна маса людей ходить музеями, виставками, немов стадо баранів. І навіть якщо вони і прагнуть щось осягнути, більшості це просто не дано. Для того, щоб розуміти мистецтво, по-перше, потрібно здобути спеціальну освіту, знати його історію. А по-друге, мати відкрите серце до сприйняття естетики.

 

До музеїв вишиковуються довгі людські черги. Але я бачив їх, вони нічого не розуміють. Наприклад, біля самого входу в Лувр і далі на кожному кроці тобі настирливо лізе в очі вказівник «Мета візиту» — і стрілочка. Вона веде до зали, в якій висить Джоконда. В ній є ще багато шедеврів епохи відродження — Тіциан, Веронезе, Тінторетто etc. Але на них ніхто не звертає уваги. А просто на підході до залу — чотири чи п'ять робіт того ж Леонардо. Їх минають, навіть не помічаючи. Сьогодні все вирішують переважно масштаби розкрученості. 

 

— Як ви ставитеся до сучасного українського мистецтва? Чи існує воно? Чи це мистецтво?

 

— Термін «сучасне мистецтво», так зване «контемпорарі арт», насправді дуже простий для розуміння.

Основна ідея полягає в тому, щоб максимально бути самим собою. Цінується, перш за все, твоя індивідуальність. У нас же, навпаки, його розуміють, як мавпування західно-європейських та американських зразків, вони хочуть знаходитися у мейнстрімі — що автоматично знищує саму ідею оригінальності.

Тому наше «доморощене» українське контемпорарі не є актуальним та цікавим на Заході, сприймається як явище другосортне. Але можна сказати, що нам пощастило з живописом. В Україні багато сильних і талановитих живописців, вони майстерно можуть робити такі речі, які в світі робити майже розучилися.

 

— Чи можна створити власний світ у межах реального?

 

— Художник, власне, цим і займається. Якщо він не може сформувати, вигадати власний світ, він нічого не вартий. Митець цінний єдиним — своєю індивідуальністю. Його завдання — створити те, чого не було до нього. Він — як Бог.

 

— Чи можна через вашу творчість вас пізнати?

 

— Певно, лише якусь частину мене. Але творчість не є автопортретом. Я набагато більший, багатогранніший за неї. Однак, роздивляючись мої картини, читаючи або слухаючи мої твори, думаю, можна зробити висновок, що їх робила талановита людина з хорошим почуттям гумору.

 

— А як ви оцінюєте свою творчість?

 

— Не знаю навіть. Абстрагуватися від себе дуже важко. Створюючи щось, я зазвичай не впевнений, добре воно чи погане. Розуміння приходить із часом. Інколи ти працюєш над якоюсь картиною, вона страшенно тобі не подобається, заганяє тебе в кут. Ти залишаєш її, забуваєш про неї. А потім десь за рік дістаєш, дивишся та думаєш: о, так все майже cool! Залишається тільки трошки доробити і все. Те саме і з текстами. В автора око, як правило, замилюється. Відповідно, адекватно оцінити себе я не можу.

 

— Чи могли б ви жити без творчості?

 

— Якщо в людині щось є, вона має викидати це назовні. Інакше її просто розірве від образів, текстів та відчуттів. Але бувають часи, коли я просто не хочу творити. І річ навіть не у натхненні.

Переконаний, що чекати натхнення — справа дилетантська. Я приходжу в майстерню і просто починаю працювати. В процесі воно само з'являється.

З текстами інакше — я просто не пишу, коли в моїй голові немає задуму.

— У що ви вірите?

 

— Я звик мислити категоріями не віри, а розуму і аналізу. Просто так, тупо вірити мені нецікаво. Для мене завжди важливо розібратися в чомусь самостійно. Сприймати на віру те, що хтось там вигадав, мені не дуже підходить.

 

— Чого боїться Лесь Подерв'янський?

 

— Певно, найбільше я боюся обісратися перед самим собою. Боюся десь щось зробити не на тому рівні, який я сам вважаю потрібним.

 

— Що вас зазвичай дратує?

 

— Терпіти не можу людську тупість. Її параметри надзвичайно безмежні, але тупість завжди залишається тупістю. Навіть ерудована людина може підпадати під цю категорію. Буває, хтось як енциклопедія, видає на гора купу цитат, а власної думки не має. Такі люди схожі на глухарів, що токують — їх неможливо зупинити, краще просто відійти у бік.  

 

— Якби вам дозволили залишити тільки один спогад, яким би він був?

— Я взагалі не люблю спогадів, живу лише сьогоднішнім днем. Я уникаю всіх цих сентиментальних речей. Якби Бог хотів, щоб людина жила спогадами, він очі прикріпив би їй на сраці.

— Чи трапляються з вами курйозні випадки?

 

— Трапляються і доволі часто. Життя взагалі кумедна штука. Та все залежить від того, як дивитися на речі. Для кожного якась конкретна ситуація виглядатиме по-різному. Одному здасться буденною, іншому — надзвичайною. Інколи приходиш на поминки, і там дуже весело буває. Так, якось після невдалої бійки я потрапив до лікарні, в щелепно-лицеву хірургію. Здавалося б, нема чого радіти. Але натомість кожного дня я буквально падав із ліжка від сміху. Просто ситуація була така. Те саме з армією. Багато людей сприймають її як щось патетичне, навіть трагічне. Я ж завжди вважав її кумедною. В мене характер такий. Я — жива життєрадісна людина.

 

— Як ви розважаєтеся?

 

— Я весь час тільки те й роблю, що розважаюся. Для художника його робота має бути, хоч і серйозною, але все-таки грою. А я весь час тільки те й роблю, що розважаюся. Коли дитині купують фарби, вона малює, граючись. Саме тому в неї так добре виходить. Однак потім її починають вчити малювати правильно, так як слід, і щось невловиме, легке зникає (до речі, я завжди раджу: у жодному разі не віддавайте своїх дітей вчитися малюванню. Хай малюють, як хочуть. Техніку потрібно засвоювати вже в дорослому віці). А що я роблю поза майстернею? Я займаюся дуже різноманітними речами. Багато років віддав східним бойовим мистецтвам. Люблю посидіти за пляшкою чогось хорошого з друзями, люблю подорожі...

 

— Як ви ставитеся до ритуалів, традицій?

 

— От їх я взагалі не люблю. Ніколи не любив. Через це, наприклад, ненавиджу свята. Мені подобається спонтанне життя, а всі ці ритуали обмежують... 31 грудня — взагалі якийсь кошмар. Я ніколи не розумів, чому в Новий рік потрібно сидіти за столом, жерти і бухати. Якщо вже пити, то слід робити це зранку, щоб весь день був цікавим. А так що? Ввечері випив, ліг спати п'яний, а вночі кошмари сняться.

 

— Тобто жодних календарних свят ви не визнаєте?

 

— Думаю, найкраще свято — те, яке виникає спонтанно, коли до нього зовсім не готуєшся.

Існування людини взагалі схоже на біг ховраха в колесі. Він крутиться кожен день, думаючи, що це і є життя. А насправді живе він тільки тоді, коли з нього встрибує.

А уявіть собі, що станеться, коли йому вдасться вибратися з клітки, не втрапивши при цьому в лапи кішці... У людей усе так само. Тому потрібно постійно робити якісь спонтанні, навіть безглузді вчинки.

 

— Які наприклад?

 

— Можна набухаться замість того, щоб піти на роботу. І саме з того почати день. Хтозна, може, нарешті  з тобою щось трапиться, і світ уже здаватиметься іншим. Якщо ти здатен зробити спонтанний вчинок, навіть розуміючи, що він може нашкодити, тоді ти дійсно живеш. От ви сьогодні будете йти вулицею, і вам усміхнеться приємна людина. Усміхніться їй у відповідь. Підійдіть до неї, скажіть: «Ходімо зі мною, я тебе кохаю». І все одразу закрутиться, перевернеться з ніг на голову. Знаю, дуже важко хоч раз вистрибнути з колеса. Але це необхідно. Бо інакше помреш, так і не пізнавши смаку життя.

 

Спілкувалася Марія Фронощук

Фото: Сергій Корнієнко


comments powered by Disqus