29 березня 2014

Ярослав Заблоцький: «Це нечесно – жити в суспільстві й не допомогти тим, хто найбільше цього заслуговує»

Є люди, які патологічно бояться стоматологів. Але до них точно не належать більш ніж 300 пенсіонерів, яким у рамках акції «Якість життя для наших батьків» поставили зубні імплантати і повернули таким чином повноцінне життя. Ідейний натхненник та організатор акції — стоматолог Ярослав Заблоцький. Під час операцій він співає українські пісні для того, щоб пацієнтам було морально легше перенести процес імплантації. За чашкою кави Ярослав Володимирович розповів нам, звідки прийшла така ідея й довів, що стоматологи можуть працювати безкоштовно.

 

— Розкажіть про акцію «Якість життя для наших батьків».

 

— Ця акція, напевно, від Бога. Бо нічого такого в ній не було, але прийшло розуміння того, що це треба зробити. Я працюю лікарем тридцять років, і за своє життя мав дуже багато пацієнтів старшого віку, які були зовсім беззубими. Ці люди дуже страждають — вони не можуть нормально ні розмовляти, ні їсти. Коли по вулиці йде людина без руки чи без ноги, ми завжди її жаліємо. Ми усвідомлюємо, що без руки погано, а от як ми маємо зрозуміти, як це — жити без зубів? Ніяк. Я переконаний, що в Україні як мінімум 10 мільйонів беззубих людей. У Німеччині, розвинутій цивілізованій країні, ця цифра становить майже чотири мільйони. Я достатньо відчував страждання цих людей і мені було завжди соромно і прикро, що я, лікар, не можу їм допомогти. Бо ці протези зробити дуже важко і на беззубих щелепах вони погано тримаються.

Ярослав Заблоцький — лікар-стоматолог, керівник міжнародної стоматологічної мережі стоматологічних клінік «Клініка Заблоцького» та центру стоматологічної Імплантації «Клініка професора Заблоцького»

 

Моїй мамі 10 років тому зробили імплантацію. Вона стала першою в Україні жінкою, якій в 70 років зробили імплантацію. Пройшло 10 років — і знаєте, що я побачив? Вона була першою і єдиною. За 10 років ніхто з беззубих пацієнтів не скористався, здавалося б, сучасною методикою. І тоді я почав шукати, в чому причина. Ви скажете, що люди в Україні не мають грошей. А я цією акцією довів зовсім протилежне. Люди просто про імплантацію нічого не знають. У нас на сьогодні вже є більше 300 людей похилого віку, яким ми зробили нові сучасні зуби. Вартість однієї щелепи — 10 тисяч євро в Європі.

 

— Чому ви вирішили імплантувати зуби ветеранам?

 

— Я подумав: раз люди бідні, а технології є — давайте візьмемо групу людей, якій можна зробити це безкоштовно, і зробимо це. І це здавалося диким — як безкоштовно? Самі імплантати коштують грошей. Перша проблема була в тому, що мені були потрібні безкоштовні імплантати. Я звернувся до виробників, але мені майже ніхто не повірив, бо подумали, що я їх продаватиму. Тоді я подзвонив до лікарів і розказав про свою ідею. 

 

— Пам'ятаєте, як все відбувалося вперше?

 

— У перший день ми прийняли 56 пацієнтів. 30 операційних працювали цілий день одночасно. 22 бригади анестезіологів. Це було величезне дійство. Люди, яких я запросив, спочатку поняття не мали, що це таке і як усе буде.Було дуже багато скептиків, які казали, що це не спрацює, але спрацювало. І виявилося, що це акція є благодійною для людей, а професійною — для лікарів. Я можу подивитися, як працює мій колега.

 

— Але стоматологи — це лікарі, які непогано заробляють. Як ви змусити їх працювати безкоштовно?

 

— Ой, як тяжко. Усі думають, що стоматологи — це сволочі і що в них усе тільки за гроші. Це стереотип. Я переконаний, що більшість із них немало працює безкоштовно. Я, наприклад, багато працюю безкоштовно, тільки я про це не кажу. Я побачив, що стоматологи справді допомагають людям. У нас уже більше 300 пацієнтів, яким поставили зуби безкоштовно. Ще цікавий факт — лікарям це сподобалося. Їх раніше не кликали до такого. Ніхто не уявляв стоматолога в соціальній акції. Я думав про таких людей, як моя мама.

Я думав, що не чесно жити в цьому суспільстві й не допомогти тим, хто найбільше цього заслуговує. Чому ми про ветеранів Великої Вітчизняної говоримо, які вони гарні, які молодці, але нічого не робимо. А давайте зробимо конкретну роботу.

І виявилося, що коли стоматологи це спробували, то це їм сподобалося, це той кайф, який вони хотіли отримати.І сьогодні ми маємо стабільну команду, 200 людей, як їдуть на всі акції, де б вони не відбувалися.

 

— Чи маєте уже послідовників?

 

— 1 березня нас повторили вже в Польщі, поки в невеликому форматі. Хочуть зробити таку ж акцію у Кракові, трохи масштабнішу. 12 вересня це ж зробила Росія. Рік вони роздумували, робити чи не робити. Там було дуже багато опонентів. Вони чули відголосок нашої акції, і всі називали мене авантюристом. Я, коли хотів потрапити до посла Росії в Україні, то мене не впустили. Мене прийняв його заступник і сказав: «Я понимаю, что вы где-то тырите деньги, но пока не вижу, где».

Ніхто не може повірити, що грошей нам ніхто не давав. Головний стоматолог Росії назвав мене авантюристом і сказав, що брати участь у цій афері не буде.

І маєте — 12 вересня таку акцію провели в Росії. І він відкривав цю акцію. 15 жовтня цю акцію мають провести в Грузії. І зараз з'явилась інформація, що 10 травня вона також відбудеться в Казахстані.

 

— А як реагували державні структури на вашу акцію?

 

— У цьому випадку багато хто скаже, що держава погана, бо вона не дає грошей. Відповідь дуже проста. Держава також не знає про ці проблеми. Я доведу, що люди цього не знають. Уявіть, що вашій бабці зараз холодно. Вона подзвонить, бо не гріють батареї, і попросить допомоги. Вона розуміє, що може бути тепло. Але вона не скаже, що їй потрібна імплантація. Бо вона про це не знає.

Сьогодні 60-річні люди вважають, що беззубість — це норма, бо сестра беззуба, сусід беззубий — так у всіх. Тому основна моя мета — звернути увагу суспільства, і влади в тому числі.

І я вам скажу, що я від них грошей і не хочу. Може дочекаємось, але мені би хотілося, щоб принаймні українці, які мають фінансову можливість, візьмуть маму і прийдуть до лікаря, який займається імплантацією. Це трагедія — не мати зубів. Що головне, це зараз вирішується, а українська стоматологія знаходиться на тому ж рівні, на якому була сто років тому. Бабці зараз всі мають мобільні телефони, а зубів не мають.

 

— Ваші діти пішли вашою ж стежкою?

 

— Так, це ще одне моє щастя. Моя дочка — професійний музикант. І для мене було великим шоком і приємністю, коли одного разу вона сказала, що хоче стати стоматологом. І я щасливий подвійно, бо мій син теж мені повірив і пішов у стоматологію. Навіть сказати, що я щасливий мало, бо для двох своїх дітей я став прикладом.

 

— Крім дітей, кому передаєте свій досвід?

 

— По-перше, я ще зараз працюю у Львівському медичному університеті. По-друге,  відкриваю приватний інститут. Як не дивно, він буде називатися Інститут Заблоцього. Колись назвати клініку своїм прізвищем було дуже ризиковано і відповідально. Я не наважувався це зробити. Перша ідея була назвати клініку «Класика». Потім я пішов до філолога Олександри Сербенської, бо прочитав її статтю з критичним аналізом назв сучасних українських закладів. Я знайшов її, аби вона помогла мені назвати клініку якимось дуже українським словом, яке матиме стосунок до стоматології.

А вона каже: «Як ваше прізвище?» Кажу: «Заблоцький». «То назвіть „Клініка Заблоцького“. Тільки пам'ятайте одну річ, якщо ви таки зважитесь. Вішати вивіску легко — знімати важко. Ви на себе берете подвійну відповідальність: перед вашими батьками і перед вашими дітьми».

— У вас є також унікальний досвід продажу франшиз у стоматології. Яким  чином це вдалося?

 

— Так, у мене сьогодні вже є клініка в Одесі — не моя, але вона працює під моїм брендом. Клініку відкрив мій партнер. Переді мною поставало питання, як передавати знання. Бо це теж певний злочин, коли ти знаєш, а нікому не кажеш. У мене є товариш, у якого я сам вчився — він нікого в клініку не впускає, бо боїться, що вкрадуть його ідеї. А я всім все показую. Якби так легко це було вкрасти — такі клініки були б на кожному кроці, а їх нема.

 

— Ви себе більше відчуваєте стоматологом чи бізнесменом?

 

— Я є стоматолог, який трішки розуміється на бізнесі.

 

— Що робите поза роботою?

 

— Колись, коли я мав більше часу, то моїм хобі були коні, верхова їзда. Кожен ранок, протягом 10 років, я о шостій ранку був уже на іподромі. Треба було 30 кілометрів їхати для того, щоб поскакати галопом на коні. Тепер кілька моїх пацієнтів кажуть, що мають коней, і я думаю, якби мені це хобі повернути. Хоча й не пам'ятаю, коли мав востаннє вільний час. Мій робочий день закінчується приблизно о десятій вечора. Деколи вистачає часу щось почитати. Як не дивно, читаю про стоматологію, дізнаюся про новинки.

 

Спілкувалася Ольга Іжик

Фото: Анастасія Микитюк


comments powered by Disqus