29 травня 2015

Уляна Супрун: «Бійці відчули, що можуть для держави не лише вмерти, а і вижити»

Професійний лікар Уляна Супрун все життя прожила у США, але з початком Майдану повернулась в Україну. Після переїзду вона створила «Захист патріотів» – гуманітарну ініціативу, яка за час свого існування спорядила українських вояків десятками тисяч сучасних аптечок, навчила тактичній медицині стільки ж бійців та врятувала сотні життів. У рамках спецпроекту Changers про людей, що змінюють світ, Platfor.ma поговорила з Уляною Супрун про те, як поступово стає на ноги українська військова медицина, чому після революційних зрушень в Україні завжди перемагає цинізм та як волонтерство врятує нашу державу.

 

 

– Ви з чоловіком все життя прожили у Північній Америці. Але періодично приїздили в Україну, тож можете дивитись на політичне і суспільне життя нашої держави дещо зі сторони. Як Україна і українці змінились за ці роки?

 

– Перший раз я була в Україні у 1974-му році – ще у часи Брежнєва. Мені було 11 років, я народилась у Штатах, але розмовляла українською і ходила в нашу церкву, тож була українкою. Але моя Україна була 50-х років, яку моя бабуся і батьки перевезли у діаспору.

 

У моїй уяві була та Україна, про яку вони мені розказували – хати, село, Тарас Шевченко. Але у брежнєвські часи все було вже зовсім іншим. Наші родичі жили у Києві і Львові. Але нам не дозволяли йти до них додому – лише вони могли прийти до нас в готель. І то не в номер – дозволялось зустрітися тільки на вулиці. І весь час за нами слідкували. Я, 11-річна дитина з США, не могла зрозуміти, як люди живуть у такому стані неволі. Гадаю, з того часу в мені щось змінилось.

 

У 92-му ми з моїм чоловіком були на другій річниці незалежності. Це був справжній кайф – всі були патріотично налаштовані, цілий Київ був накритий жовто-блакитним прапором. Всі хотіли бачити нову покращену державу і всі мали на то велику надію. Хоча в той час було дуже важко, але всі вірили, що стане краще.

 

Але чим далі йшли 90-ті, тим більше цинізму ми бачили: нічого не змінювалось. Цей період розчарування продовжувався аж до 2004-го року з Помаранчевою революцією, коли знов прокинулась надія на зміни.  

 

– Як ви вважаєте, чому нічого так і не змінилось? Всі очікували, що хтось щось змінить за них?

 

– Саме так. На початку 90-х теж було багато активізму і волонтерства, прямо як зараз. Було багато молодих людей, які включались у політичний процес і хотіли працювати, щоб змінити державу. Але державна структура виявилась більш потужною, ніж вони, і багато хто втратив надію. Після Помаранчевої революції це сталось ше швидше. Зараз – так само. Цинізм вже приходить і дуже швидко.

 

– Цинізм переможе і цього разу, чи цей сплеск патріотизму вже не зупинити?

 

– Я думаю, що це зупинити вже не можна, але і цинізм уже є у багатьох. З одного боку, я розумію, що змінити країну за рік неможливо. І я знаю, що багато було для цього зроблено. Якщо згадати, як було у лютому минулого року, то до тепер все змінилось докорінно. І подивіться на молодь. У «Захисті патріотів» ми з моїм чоловіком іноземці, хоча відчуваємо себе українцями. А всі інші координатори – то молоді люди з України. І часом, коли ми вже не можемо витримати, то саме вони нас підбадьорюють і кажуть, що ми мусимо працювати далі.

 

Тому що вони бачать, що навіть така неурядова програма як наша зробила дуже багато. Рік тому словосполучення «тактична медицина» в Україні навіть не існувало, а зараз його вписують у воєнну доктрину. Прийшло розуміння, що цьому треба навчати усіх військових.

 

Волонтерство, яке почалось на Майдані і перетворилось на громадську роботу, є дуже важливим. Ми не можемо чекати, що фінансування прийде з уряду. Ми можемо шукати гранти або ще якість гроші і починати працювати. І так робиться усюди. Американське військо не навчає лише своїми власними інструкторами, вони беруть і професіоналів, які вже вийшли на пенсію, але мають величезний досвід.

 

Уляна Супрун та її чоловік Марко 

– А ви не вважаєте проблемою те, що в Україні багато функцій держави приймають на себе волонтери?

 

– Я вважаю це не проблемою, а початком децентралізації, яка має відбуватись. Треба не чекати, що держава щось зробить, а починати робити це самим. З часом має початися той процес, коли держава буде знімати своїх людей з цих напрямків – бо вони будуть непотрібні. Є чотири департаменти, які мають навчати військовій медицині. Навіщо вони? Можливо, треба мати одну наукову частину, яка би працювала паралельно з такими неурядовими організаціями, як ми?

 

–  Ви жили в США, але врешті решт осіли в Україні. Як це відбулось?

 

– П’ять років тому ми продали свій будинок у Нью-Йорку і почали подорожувати світом. Ми проїхали всю планету, щоб подивитись, де ми хочемо жити. Завжди у нас десь всередині сиділо бажання осісти в Україні, але весь час щось заважало: школа, робота, хвороба батьків.

 

Восени 2013-го року ми налагодили усі справи і сказали собі: все, час їхати в Україну. Думали пожити в Лондоні місяць, і тоді вже переїхати. 21-го листопада, коли почався Майдан, ми почали ходити на місцеві маленькі Майдани, які влаштовували лондонські українці. Але вже за кілька днів подумали: а чого ми тут сидимо, якщо ми можемо ходити на справжній великий Майдан? Зібрались і приїхали.

 

– А як з’явилась організація «Захист патріотів»?

 

– Після того, як почалась війна, мене попросили стати головою гуманітарних ініціатив Світового конгресу українців – це організація, яка представляє всіх наших у діаспорі. Ми не стали придумувати нічого самі, а пішли до військових і спитали, чим ми можемо допомогти. Вони відповіли, що немає індивідуальних аптечок. Наприкінці травня ми привезли в Україну перші 250 сучасних натівських аптечок. Але наші солдати подивились на них – і не знали, що з ними робити. Тоді ми зрозуміли, що не вистачає не тільки аптечок, а і знань, як надати допомогу на полі бою. 1-го червня почалось наше перше навчання по тактичній медицині. І фактично саме тоді це словосполучення – «тактична медицина» – в Україні прозвучало вперше.

 

– Як ви вийшли на натівських інструкторів?

 

– Ми мали знайомих, які працювали у Червоному хресті. Вони знали когось, хто знав когось, хто це робить – фактично, це було дуже у дусі Майдану. До нас приїхав Тім Крентон, який є сертифікованим інструктором курсу бійця-рятувальника НАТО і багатьох інших курсів. Він привів із собою колег, більшість з яких 15-20 років служили у британських військах і всі були бойовими медиками – переважно десантниками та членами інших спецпідрозділів.

 

Вони почали навчати наших вояків. Крім того, ми запросили ще й медиків з Майдану, які були там волонтерами, але професійними медиками у цивільному сенсі. Ми перевчили їх бути бойовими медиками – бо ця медицина дуже відрізняється від звичайної.

 

І в той же час ми запросили людей пройти курси інструкторів. За рік ми навчили більше ніж 150 інструкторів, із яких більша частина – з силових структур. Але 55 людей були цивільними і зараз 22 із них продовжують з нами співпрацювати. А деякі з навчених нашою командою започаткували вже свої власні курси, наприклад у Львові. Правда, у нас дуже строгі вимоги – вони мають навчати лише по суворим західним стандартам. Ми за ними слідкуємо і вже чотири рази проводили курси підвищення кваліфікації. Уже зараз у них є сертифікація від різноманітних іноземних структур. У всіх медичних науках, а особливо у тактичній медицині, дуже важливо відновлювати свою кваліфікацію. Бо стандарти і рекомендації, як надавати допомогу, оновлюються чотири рази на рік.

 

– Наскільки поганою була ситуація в українській військовій медицині?

 

– Не було нічого. У бійців навіть не було жгутів і перев’язувальних пакетів. А як були, то ще з 70-х років, які розсипались, коли їх відкривали. Але найбільше, чого не вистачало – знань. Ні у кого. Ми спеціально йшли не тільки до Збройних сил і Національної гвардії, а й до добровольчих батальйонів. Тому що призвані вояки знали хоч щось про медицину, тоді як добровольці – взагалі нічого, їх тому просто не навчали. 

 

Фактично можна сказати, що ні у Збройних силах, ні у добровольців тактичної медицини не було.

Коли ми давали аптечки, то деякі люди говорили нам, що це перший раз, коли вони відчувають, що можливо повернуться додому. Вони всі їхали на фронт вмирати. Вмирати за свою державу. І вони казали: це перший раз, коли нам показали, що для держави ми можемо не лише вмерти, а і вижити.

 

– Які навички давала офіційна військова медицина?

 

– Останнім часом держава зверталась до нас, аби ми навчили всіх мобілізованих. Самі вони навчання не проводили.

 

– А у 2014-му?

 

– На паперах вони ніби мали якусь програму, але самі солдати нам говорили, що вони або ніколи не бачили того навчання, або хтось їм на годину там щось на руках показували – і сказали, що вони вже навчені.

 

– На даний момент ви навчили і спорядили аптечками вже десятки тисяч вояків…

 

– Проблема в тому, що ці знання мають відновлюватись кожного року. І ті, кого ми вчили рік тому, мають зараз повертатися до нас.

 

– Ваша ініціатива виникла ще до того, як на Сході почались активні бойові дії.

 

– Так, і у нас є багато історій від наших курсантів, які у червні пройшли курс, а вже у серпні потрапили у пекло. Один хлопець з 140-го полку після того, як пройшов наше навчання, повернувся на базу і навчив свій підрозділ тому, що дізнався. У серпні вони були на операції, лунали постріли. І він помітив, як щось гаряче розливається по його лівому боку. Він навіть не відчув той осколок, що прошив йому плече, не відчув біль. І до того, як він щось зрозумів, його друг вже накладав йому жгут, аби припинити кровотечу. Вони три кілометри бігли з-під обстрілу, зайшли в якийсь підвал, подивились, що у нього велика рана, використали кровоспинну марлю, зняли жгут і наклали бандаж. Лише через вісім годин він попав у лікарню, де йому зробили операцію і витягли осколок. І ось він каже: я навчився у вас, навчив свого побратима, і він врятував мені життя; тобто те, що ви робите – не тільки для тих, кого ви вчите, а і для людей навколо.

 

 

 

А хлопець з 8-го полку спецпризначення розповідав, що під Дебальцево він був поранений у ногу. До нього підбігли вояки з іншого полку, які ще не були навчені. І він їм пояснював, як і що робити, щоб надати допомогу. На них почався наступ, і поки вони його лікували, він відстрілювався, захищаючи їх всіх.

 

В Україні часто говорять про зелені, жовті і червоні зони. Насправді є лише дві: під обстрілом і не під обстрілом. Причому ця друга може дуже швидко перетворитись на першу – про це завжди треба пам’ятати. Не можна колоти налбуфін і буторфанол – бо це таки є наркотичні препарати. Від них та особа, яка поранена, багато разів втратить притомність або просто буде нетверезою. Той, хто поранений в руку і міг би сам відійти з-під обстрілу, тепер непритомний, і потрібні ще четверо людей аби його винести. Натівські стандарти полягають в тому, що наркотичні обезболюючі даються лише далеко від бойових дій.

 

– Як ви співпрацюєте з офіційними структурами?

 

– На найперше наше навчання 1-го червня 2014-го року ми запросили людей з міністерств оборони та внутрішніх справ, з Нацгвардії і СБУ, щоб вони побачили, як це виглядає і ми почали співпрацювати. Тоді більшість з них не були в цьому зацікавлені: вони шукали бронежилети, каски, і не хотіли навіть чути про аптечки. Вони думали, що це на найнижчому рівні у їхніх пріоритетах.

 

У той час в Україну приїхав міністр закордонних справ Канади. На зустрічі з ним ми показували нашим урядовцям аптечку. 

 

До нас підійшов військовий аташе Канади і сказав: «Сотні канадських життів були врятовані цією аптечкою у Афганістані. Дякую, що ви робите це в Україні, бо ви можете врятувати сотні життів і тут».

Коли натівські вояки йдуть на якусь операцію, то у них обов’язково є бронежилет, каска, зброя і, звісно, аптечка. Без неї вони ніколи б не пішли – це як набої. Коли на Заході планують якусь операцію, то їх бойовий медик робить це разом з усіма, тому що є такий вислів: «Поранені будуть завжди». І завжди треба планувати, як їх витягати, хто буде надавати допомогу і який гелікоптер за ними прилетить. Це так само важливо, як зброя, яка буде використовуватись.

 

– А як з цим в Україні?

 

– В Україні про це навіть не думають. За останній рік ми бачили, що без волонтерів ніяка евакуація би не відбувалась. Якість зрушення у цьому плані є, але мені здається, що за рік мало б бути більше, ніж просто зрушення. Більше ніж рік зайняло створення Міжвідомчого медичного штабу АТО, який є тільки на папері і трохи міфічно починає працювати. І я так і не розумію, чому цей штаб є у Києві, а не у штабі АТО. Наверху все ще не придумали, як можна співпрацювати. Внизу – вже це роблять завдяки самоорганізації.

 

Те, що на державному рівні немає координації – це велика проблема. Через це люди вмирають, бо просто не доїжджають до допомоги. А ще хлопці і дівчата втрачають кінцівки – і багато хто просто тому що жгут був на них занадто довго і ніхто його не полегшив, бо не знайшлось людини, яка б розуміла, що це треба зробити.

 

Ще одна велика проблема – це інфекції. Ніхто не приймає антибіотики одразу після поранення, як це робить кожен натівський вояк. Але в Україні дуже великий рівень втрат кінцівок не через вибухівку, а через неправильне надання допомоги, інфекції або через те, що поранений не бачить лікаря годинами.

 

– Держава не підтримує вас фінансово. На чиї гроші існує «Захист патріотів»?

 

– Наша програма надає аптечки і навчання безкоштовно, бо держава не може нам платити. Наші донори з діаспори по всьому світу, але є і неукраїнці, що допомагають. Канадський уряд надіслав нам 1600 аптечок. Австралія перерахувала 60 тис. австралійських доларів, щоб ми провели тренінг новій патрульній службі у Києві, а також надала їм аптечки. Крім того, є великі донори і в Україні, які розуміють, наскільки важлива медицина.

 

– Ви можете їх назвати?

 

– Вони непублічні.

 

– Ви багато спілкуєтесь з донорами та просто друзями з усього світу. Що вони зараз думають про Україну?

 

– Багато з них кажуть, що про Україну вже забувають. Західні медіа набагато менше говорять про нашу війну. Але після Майдану вже всі знають, що Україна є. І всі розуміють, що це саме Росія напала на Україну, і що російські війська зараз воюють у нас на землі. Прості люди все це прекрасно знають.

 

Фото – Дмитро Ларiн, «Українська правда».

 


comments powered by Disqus